Как австрийцы в Киеве бизнесом занимались по-крупному

До Першої світової австрійські підприємці в Києві були законодавцями мод на меблевому ринку й провісниками глобалізації в банківській справі

Навіщо ж стільці ламати?

 

Підприємство Кімаєра на Великій Васильківській

Про діяння австрійських комерсантів у Києві на початку минулого століття не лише писали в газетах і довідниках, а й складали легенди. В одній з них йдеться, що австрійські підприємці — учасники конкурсу на поставку крісел до київського Оперного театру — зважилися на відчайдушний тест-драйв: кидали зразки своїх меблів із гальорки вниз. У такий спосіб вони, мовляв, визначали, чиї меблі якісніші й надійніші. Тендер виграв Йосиф Кімаєр — знаменитий київський комерсант і підданий Австро-Угорської імперії. Його фірмі завжди діставалися престижні замовлення в місті. Меблі від Кімаєра придбали розкішний готель «Континенталь» на Миколаївській і готель Гладинюка на Фундуклеєвській, контора Держбанку на Інститутській і театр Соловцова.

  

Йосиф Кімаєр

Тільки за даними на 1897 рік фірма встигла обставити за спеціальними замовленнями майже тисячу заможних квартир у Києві та інших містах — Одесі й Варшаві, Санкт-Петербурзі й далекій В’ятці (нинішній Кіров у РФ). На Київській сільськогосподарській і промисловій виставці 1897 року Кімаєр умеблював найважливіше приміщення — павільйон заступника виставки, великого князя Петра Миколайовича. Він спритно скористався цією оказією, щоб максимально продемонструвати свої можливості. Австрієць вибрав напрям, яким і зараз захоплюються в меблевій справі, — римейк історичних стилів. У вітальні великого князя він поставив гарнітур м’яких меблів у стилі рококо, у кабінеті використав ампір і стиль Луї XVI, у вестибюлі — арабський стиль.

Своє перше меблеве підприємство в Києві Йосиф Кімаєр відкрив у 1884-му. На той час віденські меблі в місті вже знали й охоче купували. Потрібно було вступати в конкурентну боротьбу із земляками, і Кімаєр багатьох із них перевершив. Уже до кінця ХІХ сторіччя його фабрика вважалася найбільшою в усьому Південно-Західному краї.

Бізнес Йосифа Кімаєра розвивався за інноваційною на той час моделлю. На його фабриці чітко простежувалася спеціалізація виробництва. Підприємство складалося з чотирьох відділів-цехів: столярного (де виготовляли й збирали дерев’яні частини м’яких меблів, кістяки шаф), токарно-різьбярського (з виготовлення різьблених орнаментів для шаф і буфетів), матрацного й оббивно-декоративного. Тут працювали досвідчені й кваліфіковані майстри, які отримували, як для робітників, не так уже й мало: хороший оббивальник меблів заробляв 18-20 рублів за тиждень. У рядового столяра, який виконував операції за шаблоном, цей показник був скромнішим — 7-8 рублів.

Безпосередньо на фабриці працювали до ста осіб. Але загальна кількість робітників Кімаєра була щонайменше втричі більшою. Австрієць застосував оригінальний спосіб організації виробництва, який у мініатюрі нагадував майбутнє автомобільне виробництво Форда. Центральний майданчик використовувався для складання готових виробів і найскладніших робіт. А виготовлення простих комплектуючих деталей розподілили по дрібних майстернях на окраїнах. Тут майстрові за невелику платню з ранку до вечора працювали на Кімаєра під наглядом довірених десятників.

У 1897-1898 роках Кімаєр побудував цілий комплекс на ділянці, придбаній у так званій садибі Меринга біля Хрещатика, незадовго до цього розпланованій під забудову. Серед корпусів на вулиці Миколаївській, 13 були дохідний будинок з фірмовим магазином, фабрика, склади. Сьогодні ця вулиця носить ім’я архітектора Владислава Городецького, який разом із техніком Мартіном Клугом забудовував садибу Кімаєра. Фабрика була обладнана за останнім словом техніки: електричний привід, доцільне розташування технологічних вузлів, спеціальна парова сушильня для деревини (раніше матеріали роками сушили у звичайних сараях). До речі, у виробах Кімаєра застосовували місцеві породи дуба, кавказький горіх, імпортну цінну деревину. Пружини для м’яких меблів привозили з Риги, полотно — з Жирардівських мануфактур, щодо набивочного волосу, то Кімаєр знайшов матеріал задовільної якості не ближче, ніж у Швеції.

Комплекс, що колись належав київському меблевому королю, не раз був жертвою війн і пожеж. Однак лицьова будівля зберегла колишню красу (тепер у її стінах — Міністерство юстиції). Цікаво, що над фронтоном цього будинку дотепер видно дату заснування фірми Кімаєра «1884». Вона спантеличує краєзнавців: невже будинок побудований у 1884-му, тоді як вулицю, як відомо, проклали тільки у 1895-му?!

 

Вигин удачі

Австрійські мебльовики тоді домінували в усій Європі. Відтоді як німецький майстер Міхель Тонет виготовив для кафе у Відні партію меблів з вигнутих за власним методом букових стовбурів, а потім показав зразки своєї продукції на Всесвітній виставці 1851 року в Лондоні, попит на віденські меблі поширився по всьому Старому Світу. Австрійська столиця стала в цій галузі законодавицею мод. І коли заможні київські споживачі побажали меблюватися за європейськими стандартами, австрійці фактично захопили тут монополію на меблеве виробництво.

У рекламі й в адресних довідниках траплялися численні адреси «складів віденських меблів»; багато з них розташовувалися у відсіках Гостиного двору на Подолі. Гнуті стільці випускали в Австрії в таких неймовірних кількостях, що цілими вагонами йшли на експорт і продавалися досить недорого. Їх можна було побачити в найскромніших квартирах. Тим часом заможніші споживачі цікавилися солідною продукцією, а то й ексклюзивом. Їхні потреби нерідко задовольняли місцеві меблеві фабрики, що працювали як на ширвжиток, так і за індивідуальними замовленнями.

Генріх Фалер

Ветераном у цій справі була фірма, заснована в Києві Андрієм Фалером ще в 1834 році. Батькові успадкував син Генріх, чий меблевий і дзеркальний магазин був відомий і на початку ХХ сторіччя; розміщувався він у власному будинку Фалера, спорудженому в 1897 році на Великій Васильківській, 10. Генріх Фалер мав своє меблеве виробництво, в якому були зайняті до 50 осіб. Водночас істотну частину його товару становили готові вироби, що прибули з Відня та інших закордонних міст. Так само, як на інших сімейних підприємствах — у Гардта, Габіка, Даболинга.

Саме піонер віденського меблевого бізнесу в Києві Фалер разом із двома молодими підприємцями братами Кон і кинули виклик герру Кімаєру в боротьбі за поставку крісел київському Оперному театру. Яків і Йосиф Кон тримали на Подолі фабрику, на якій працювали 40 робітників. Молоді акули меблевого бізнесу не шкодували грошей на рекламу: про фірму братів Кон кричали оголошення в київських газетах і довідниках, а також величезні вивіски їхнього розкішного магазину. До речі, розмістили його брати Кон у нижніх поверхах відомого будинку Гінзбурга на Миколаївській вулиці. Не інакше, як у цьому був присутній хитрий розрахунок: перехоплювати потенційних покупців, що прямують від Хрещатика убік магазину Кімаєра.

І хоча блок Кон—Фалера програв битву за Оперний театр, замовлень для австрійських мебльовиків у Києві вистачало. Місто стрімко розвивалося й багатшало. А початок ХХ сторіччя приніс киянам нове віяння з Австрії — стиль сецессіон. Це призвело до чергового витка конкуренції на меблевому ринку. Рекламні плакати знову замайоріли зображеннями вишуканих стільців, крісел, столиків, диванів, буфетів.

 

Садівники, банкіри, шпигуни

Виробництво меблів було аж ніяк не єдиною сферою, де австрійці виявили себе як талановиті підприємці. Австрійський підданий Йосиф Вальнер ще в середині XIX сторіччя тримав у Києві друкарський і літографський заклади. Одночасно він завів тут лісопилку й увійшов компаньйоном у борошномельне підприємство на Подолі (що перетворилося згодом на відомий млин Бродського). Співвітчизник Вальнера Густав Вессер був впливовим гравцем у зеленому господарстві міста, орендуючи й утримуючи кілька великих садівництв. Австрійський підданий Яків Целлермайєр узяв в оренду найбільший готель міста — «Паласт-Отель» (нинішній «Прем’єр Палас»). Його земляк Карл Баксант, крім участі на паях у комерційних фірмах, був солідним домовласником. Йому належав один із найкрасивіших зразків київського модерну — величезний дохідний будинок на Пушкінській, збудований на його замовлення зодчим Йосифом Зекцером.

Міграційне законодавство Російської імперії було цілком лояльним до громадян країн нинішнього ЄС. Іноземець міг подовгу жити в межах країни, володіти нерухомістю й займатися бізнесом. Аби тільки дотримувався усіх місцевих правил та приписів. Тогочасний східний кордон Австро-Угорщини межував з Волинською і Подільською губерніями. Мати бізнес у сусідній імперії для австрійців було й бажано, й вигідно.

Володимир Качала

Багатьом киянам було добре відоме ім’я Володимира Качали. Інженер-технолог Качала, австрійський підданий, випускник Віденського політехнікуму, вважався видатним фахівцем у цукровій промисловості. Його професійними послугами користувалися знамениті цукрозаводчики Терещенки. Паралельно він орендував на Володимирському узвозі заклад штучних мінеральних вод, де були також водолікарня, масажний кабінет, оздоровчі ванни та «інші корисні процедури». Доходами від свого бізнесу Володимир Стефанович щедро ділився з українським національним рухом, оскільки й сам був українцем, сином галицького священика й відомого суспільного діяча Стефана Качали. При закладі мінеральних вод Качала тримав готель, де охоче приймав заїжджих галичан. Серед них був і його давній друг — найзнаменитіший у нас підданий австрійської корони Іван Франко.

Австрійська діаспора в Києві була непогано організована. Діяло консульство Австро-Угорщини, що в різні часи розташовувалося то в Липках, то на затишній Пушкінській. Існували й громадські організації. Серед них можна відзначити авторитетну благодійну структуру — Австро-Угорське товариство допомоги. Товариство діяло в тому самому будинку, що й консульство. Воно призначалося для підтримки нужденних земляків на території Південно-Західного краю, видачі допомог і стипендій. Його віце-головою був вищезгаданий Баксант, скарбником — секретар консульства Дінтер. А очолював Австро-Угорське товариство допомоги, за даними на 1910 рік, Рудольф Петрович Столленверк, який відігравав помітну роль у діловому житті міста.

Столленверк був директором київського відділення одного із найпотужніших вітчизняних фінансових гігантів — Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного банку. Ця установа у 1910 рік оперувала величезними на ті часи коштами — 48 мільйонів рублів основного капіталу, 24 мільйони запасного й 3 мільйони резервного. Мережа його філій покривала всю неосяжну імперію. За масштабами діяльності й за структурою власності банк став своєрідним прообразом стовпів глобалізації — транснаціональних корпорацій. Характерно, що, за даними російського дослідника банківської справи Бориса Ананьїча, у заснуванні банку в 1869 році брали участь фінансові групи не лише з Росії, а й з Німеччини, Голландії, Франції, Англії.

Навіть напередодні Першої світової війни через керівника київської філії банк мав явний вихід на Відень, у той час як його європейські відділення розміщувалися в Парижі та Брюсселі. Все це свідчить про те, що й у торік було притаманне явище, властиве нинішнім глобальним реаліям: нерідко банкіри із країн, що належать до різних політичних таборів, спокійнісінько ведуть спільні справи.

Київське відділення Санкт-Петербурзького міжнародного комерційного банку здійснювало на фінансовому ринку активну, наступальну політику. Ще 1888 року воно обзавелося власним будинком на початку Інститутської вулиці (не зберігся). Але згодом його агенти поклали око на процвітаючу контору приватного банкіра Іллі Грубера, яка була ще ближче до центру — на самому Хрещатику. І 1909 року укладена угода, на підставі якої Грубер за солідні відступні (15 тисяч рублів на рік жалування й частка в прибутках) погодився підпорядкувати свою контору столичному банку у вигляді підвідділу київського відділення. Подібні «аншлюси» банк здійснював і в інших містах. Щось у цьому було від класичної політики австрійських Габсбургів, які у той чи інший спосіб поступово підкорили Відню чималу частину Європи...

Рудольф Столленверк процвітав не лише в банківській справі. Він входив до правління Київського електричного товариства, що відало розподілом електроенергії серед міських споживачів.

Вуса a la Франц-Йосиф - одна з прикмет київських австрійців

Австрійці, які подовгу жили в Києві, свято шанували національні традиції, були віддані своїй імперії та правлячій династії Габсбургів. Тріумфом патріотизму київських австрійців стала 60-та річниця правління імператора Франца-Йосифа, яку відзначали в листопаді 1908 року. У самій Австро-Угорщині, котра через свій багатонаціональний склад отримала назву клаптевої імперії, ювілей сходження монарха на трон відзначали по-різному. У Відні проходили блискучі святкування, у Празі було введено воєнний стан через бурхливе масове невдоволення. Київська австрійська колонія приєдналася до урочистостей. У день ювілею відбулося врочисте богослужіння в Олександрівському костьолі. Після цього в імператорському й королівському австро-угорському консульстві на Левашовській (нинішня Шовковична) влаштували банкет, на якому були присутні сам консул Ріхард Мешеде та його секретар Роман Дінтер. Ті самі, які через кілька місяців у повідомленні Головного управління Генерального штабу Міністерству закордонних справ були визначені як «особи, котрі безсумнівно займаються шпигунством».

 

Ближче до Першої світової недовіра до австрійців у Російській імперії зростала. Фатальним для австрійської колонії в дореволюційному Києві став 1914 рік. Підприємці, які вже вкоренилися в місті на Дніпрі, виявилися заручниками геополітики. Почалася війна, Росія й Австро-Угорщина розійшлися по різні сторони лінії фронту. Австрійські піддані, які не могли або не хотіли прийняти російське громадянство, мусили покинути свій бізнес і залишити насиджені місця. Щоправда, декому вдавалося втриматися на плаву. Скажімо, фабрика Йосифа Кімаєра продовжувала діяти і в розпал війни, вочевидь, Йосиф Йосифович віддав перевагу своїй другій батьківщині.