Как наживались на укладке дорог в Киеве

В це важко повірити, але, трохи більше, ніж сто років тому, київські вулиці ще не мали якісної бруківки. Кияни ходили та їздили переважно розбитими вулицями, викладеними каменем, або й зовсім без нього. Тож місто чекало, аби хтось зайнявся його дорогами. І така людина знайшлась — Всеволод Демченко, інженер, гласний Міської думи, мільйонер та домовласник. Про нього йтиметься у сьогоднішній рубриці “Бізнес по-київськи”.

 

Всеволод Якович Демченко народився в родині відомого українського письменника та етнографа. У 1893 році він закінчив 4-ту київську гімназію, а пізніше здобув освіту інженера в столичному Інституті інженерів шляхів сполучення. Свою кар’єру Демченко розпочав у 1899 році, займаючи посаду молодшого інженера будівельної контори Києво-Полтавської залізниці.

Налагоджені сімейні зв’язки, цупка бізнесова хватка та неймовірна енергія допомогли молодому підприємцю швидко увійти у найвищі владні кола тогочасного міста. Згодом Всеволод Демченко був обраний гласним Міської думи. Він декілька років очолював “мостову” комісію, яка опікувалась станом київських вулиць. Саме з його іменем пов’язана перебудова доріг у Києві. Демченко запропонував замість камінного булижника використовувати гранітні кубики, випробувані в Берліні та Гамбурзі. Асфальт, яким тоді покривали дороги у Європі, для київського рельєфу не підходив — його можна було укладати лише на рівних вулицях.

В 1908-1909 роках місто отримало мільйонну позику на брукування вулиць. Демченко хвацько взявся за роботу, і за два будівельні сезони центр міста — Думська площа (теперішній Майдан Незалежності) Хрещатик, Олександрівська, Миколаївська, частково Фундуклеївська, Велика Васильківська та Володимирська вулиці були забруковані гранітними кубиками на бетонній основі.

Роботи проводились занадто швидкими темпами. Вулиці у центрі міста були вщент перериті, на деяких тимчасово зупинено рух трамваїв, що, звичайно, викликало невдоволення у киян, які резонно зазначали, що ремонт можна було б провести не за два, а за 4-6 років. Та Демченко не зважав на подібні зауваження (можливо, через те, що мав підтримку від тодішнього мера міста Іполита Дякова).

Цікаво, що старий камінь, знятий з центральних магістралей, не викидали на смітник: його відвозили на околиці, де використовували для облаштування тамтешніх вулиць. У центрі міста викладали бруківку з великих кубиків (торцеву), а з малих (мозаїчну). Один квадратний сажень (понад 4,5 кв. м) торцевої бруківки коштував 50 рублів, мозаїчна була дешевша — 34 рублі. Чималі на той час кошти. Граніт для київської бруківки завозили зі Швеції, а для мощення мозаїки — з Волині.

Поки робітники викладали дороги недешевими кубиками з граніту, пан Демченко встиг звести у місті три великих прибуткових будинки (два на вулиці Ольгінській і один — на Великій Житомирській, 25). Тож згодом підприємця звинуватили у розкраданні займу.

На той час Всеволоду Демченко належали декілька споруд у центрі Києва: на вулиці Лютеранській, 9, Мерінгівській,7 (нині — Заньковецької), Єлизаветинській, 8-а (нині Пилипа Орлика, 3). Прибуткові будинки були обладнані за останнім словом техніки — з ліфтами, центральним опаленням, телефоном. Лише шестикімнатна “барська” квартира на вулиці Миколаївській, 17/1 здавалась на рік з попередньою платою в 5000 рублів. Тож можна собі уявити, які статки отримував на той час господар. Крім того, він був багатим землевласником (згодом очолив Київську повітову земську управу). У Київському повіті, при хуторі Бабки, йому належало 1158 десятин землі (1262 гектари) та маєток на Херсонщині.

Через скандал з бруківкою Всеволод Якович навіть виїхав на деякий час за кордон, аби уникнути критики з боку політичних опонентів. Хоча, завдяки “гранітній гарячці”, Київ став першим містом у Російській імперії, де з’явилися мощені кубиками вулиці, наприклад, в Москві та Одесі їх почали використовувати значно пізніше. Врешті цей скандал не завадив Всеволоду Демченко активно займатися бізнесом та політикою, його навіть було обрано депутатом Державної думи, і він деякий час працював у Санкт-Петербурзі. У Києві він був старостою Олександро-Невської церкви, почесним попечителем київської 4-ї гімназії та членом правління КПІ.

У 1917 році під час чергових виборів опоненти знову пригадали йому про скандал з бруківкою, на що Демченко заявив: “Кубикова мостова стоїть уже дев’ять років, і всі кияни можуть наочно впевнитися, добре вона побудована чи погано”. У якості робіт можна пересвідчитися навіть зараз: на вулиці Архітектора Городецького бруківка збереглась до наших часів, переживши суцільну пожежу у 1941 році.

Всеволод Демченко практично увесь час перебував у вирі політичного життя. Після Лютневої революції він виконував обов’язки Київського повітового комісара Тимчасового уряду. А у 1918 році, коли місто захопили більшовики, його було жорстоко побито. Представники нової влади прийшли до Демченка, аби відібрати майно, а за непоступливість жорстоко “віддячили”. Під час Гетьманату Всеволод Якович був активним членом Протофісу (Спілка промисловців, комерсантів, фінансистів та землевласників), пізніше він активно підтримував уряд Скоропадського. Та другого захоплення міста більшовиками (1919) бізнесмен чекати не став та емігрував. Відомо, що він мешкав в декількох європейських країнах, а помер у 1933 році в Італії.

 

Источник http://www.interesniy.kiev.ua