Репарації для потерпілих від сексуального насильства в період війни

19 червня відзначається Міжнародний день боротьби з сексуальним насильством в умовах конфлікту (СНПК). Напередодні ми зустрілися з Оленою СОТНИК, радницею Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, та Христиною КІТ, керівницею Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», і обговорили питання щодо перспектив впровадження в нашій країні системи репарацій для потерпілих від СНПК та інших воєнних злочинів, скоєних російськими окупантами.

Христина Кіт: – Система репарацій передбачає великий комплекс заходів, спрямованих на відновлення людини, її здатності продовжувати розвиватися, жити та працювати і більше ніколи не зазнавати насильства.
 
Люди найчастіше думають, що репарації – це виключно грошова форма виплат, відшкодування або компенсацій. Насправді міжнародні практики передбачають кілька форм репарацій.

Одна з них – реституція. Це заходи для повернення  постраждалої особи, її майна до початкового стану, який був до війни, до травмуючих подій. Наприклад, людина може розраховувати на відновлення конфіскованої, зруйнованої власності тощо.

Інша форма репарацій – сатисфакція. Люди, які зазнали СНПК, під час кількох досліджень підкреслювали, що для них вкрай важливо, щоб держава визнала їхній статус постраждалих від такого виду воєнного злочину. Насамперед – на законодавчому рівні. А в деяких країнах, зокрема в Косово, Боснії і Герцеговині, Колумбії, де були збройні конфлікти і здійснювалося сексуальне насильство, для нагадування про постраждалих від нього встановлені пам’ятні знаки, проводяться різні кампанії. Це робиться для того, щоб підкреслити, скільки людей постраждало, яким чином це вплинуло на їхнє життя і щоб суспільство, в якому ці люди живуть, розуміло, з якими викликами люди стикаються.

Також однією з важливих форм репарацій є реабілітація. Вона включає соціальну, медичну, психологічну допомогу у відновленні постраждалих, для можливості людини навчатися та працювати. Такі програми допомагають людям інтегруватися в суспільство і продовжити те життя, яке мали до війни. Бо інколи діти чи студенти та студентки, які зазнали СНПК, через стан здоров’я не можуть продовжувати навчання. Або людина не може працевлаштуватися. За свідченням однієї з постраждалих від сексуального насильства, їй важко перебувати в колективах. Вона виявилася настільки психологічно травмованою, що не здатна комунікувати.

Звичайно, ще є компенсації. Це вже власне грошові кошти. Тут надзвичайно важливо згадати про невідкладні компенсації та довгострокові. Ми  розуміємо, що сьогодні війна в Україні ще не закінчилася, але люди, які зазнали сексуального насильства, мають за щось жити. Часто вони втратили дім, роботу, а головне – своє здоров’я, тому їх потрібно підтримати і дати їм певні проміжні виплати. Сьогодні в Україні напрацьовується механізм таких невідкладних компенсацій – яким чином їх виплачувати, кому, з яких коштів.

І остання, не менш серйозна форма репарацій, яка називається «гарантії неповторення». Global Survival Fund (GSF) – Глобальний фонд допомоги врятованим впродовж 2014-2015 рр. проводив дослідження серед українців і українок, які потерпіли від сексуального насильства в результаті воєнних дій. І респонденти зазначали, що готові свідчити, якщо їхні діти матимуть гарантії, що ніколи не страждатимуть від подібних злочинів. І така гарантія неповторення, зокрема залежить від державних механізмів, які  створюватимуться для забезпечення безпеки, превенції, посилення Збройних Сил України. Це також залежить від міжнародних інституцій. Ми говоримо про те, що країни НАТО, Євросоюзу, інші країни мають зробити все, щоб більше таких міждержавних збройних конфліктів не відбувалося.

– Чи достатньо цього для забезпечення гарантії неповторення?

Христина Кіт : – Безперечно, потрібно працювати і з українським суспільством. Гарантії неповторення залежать і від нашої з вами здатності розуміти, що толерувати будь-яке насильство, зокрема й сексуальне, просто неможливо. Суспільство не повинно потурати віктимблеймінгу – це термін, який означає звинувачення самої постраждалої особи. Мовляв, він/вона самі винні, що не виїхали, не втекли, не сховалися, тож і зазнали СНПК. На жаль, такий підхід ще має місце серед наших співгромадян і співгромадянок. І ми маємо провести велику роботу з виховання відповідної культури, свідомості, сексуальної освіти, щоб поламати ці стереотипи, стигмацію, які на сьогодні нерідко стримують потерпілих від того, щоб розповідати свої історії. Тож через це досі ми маємо незначну кількість ідентифікованих випадків.

– У чому полягає різниця між невідкладними репараціями і загальною системою репарацій?

Олена Сотник: – Невідкладні репарації надаються тим людям, у яких травма, спричинена воєнним злочином, дається взнаки вже зараз. Вона складна, може бути фізичною, психологічною або фізичною та психологічною водночас. Відповідно цій людині треба невідкладно надати певну допомогу, зокрема медичну, психологічну, моральну, фінансову тощо.

Такі репарації відрізняються від класичної системи репарацій, де треба чекати, поки країна-агресор компенсує збитки та втрати людям і країні, на яку вона напала. В даному випадку головну роль дуже часто відіграють міжнародні організації. Наприклад, у випадку України для підтримки постраждалих від СНПК ми співпрацюємо з Global Survival Fund, Фондом Муквеге – ці фонди вже підписали Меморандум про співпрацю з українським Урядом. Вони готові надавати допомогу і у них є на це певні фінанси. Одночасно Україна вже впродовж багатьох місяців надає інші форми невідкладних репарацій через Центри допомоги врятованим.

Цей вид репарацій тимчасовий. Коли з’явиться загальна система репарацій, невідкладні перестануть застосовуватися. На сьогодні їхній великий плюс полягає в тому, що завдяки ним ми зможемо допомогти в найбільш складних випадках тут і зараз, а також протестується в цілому механізм репарацій: що працює, що не працює, що допомагає людям, що не допомагає, що ефективно, що не ефективно. Це дозволить нам чіткіше визначити схему докладання наших зусиль та оптимізувати використання ресурсів у майбутньому.

– Яка різниця між репараціями та соціальною допомогою?

Олена Сотник: – Соціальна підтримка і допомога – це історія мирного часу, це обов’язок держави. А репарації – це ситуація, яка пов’язана з абсолютно нестандартними умовами, в нашому випадку – з війною. Тому що люди потерпають через різні види воєнних злочинів, і має місце саме відповідальність агресора і завдання відновлення стану людей та речей до війни. Крім того, що агресор має відповісти за свої воєнні злочини, на нього, згідно з міжнародним гуманітарним правом, ще покладаються всі зобов’язання щодо виплати компенсацій та репарацій. Я думаю, що в ситуації з російською війною в Україні репарації зіграють не лише фінансово-відновлюючу функцію, вони повинні, насамперед, виконати моральну функцію та відновлення справедливості. Якщо весь світ тиснутиме на росію, вона буде змушена визнати свою провину. Це теж частина репарацій.

Христина Кіт: – Соціальна допомога, підтримка – це лише одна зі складових. Для  її надання не потрібно запроваджувати окремий закон чи окрему систему. В Україні надається комплекс соціальної допомоги для людей, які перебувають у різних обставинах. Але для постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною, цього недостатньо. Потерпілі потребують ширшої підтримки, зокрема комплексної реабілітації з урахуванням потреб постраждалих.

– Чому запроваджується система репарацій для постраждалих від СНПК? Чому ми виділяємо саме цю категорію людей?

Олена Сотник: – СНПК – це специфічний вид воєнного злочину, який за собою тягне дуже травматичні наслідки. А самі постраждалі від сексуального насильства –  приховані, більшість із них не заявляє про скоєний щодо них злочин. І якщо ми не встановимо спеціальну систему репарацій та адміністративну систему визнання їхнього статусу, ми можемо ніколи не дізнатися про реальні цифри жертв.

На сьогоднішній день зафіксовано близько 200 випадків СНПК. Але по тому, як працюють психологи на деокупованих територіях, зрозуміло, що ми не знаємо навіть десятої частини кейсів. Тобто, це були системні масові явища під час російської окупації. Враховуючи особливості українського менталітету, постраждалим, особливо в селах та маленьких містечках, просто соромно розповідати про наругу, якої зазнали.

Ще одна особливість – на відміну, наприклад, від жертв катування, де нам не треба просити розказати про отримані травми – ми просто їх бачимо і можемо допомогти. З постраждалими від СНПК фізичні травми неочевидні, а психологічні важко виявити без допомоги спеціаліста. Тому історія із сексуальним насильством – прихована, неочевидна.

Додатковий момент. У суспільстві ще нема такої віри в правосуддя, щоб дійсно звертатися до поліції, прокуратури. Для того, щоб допомогти потерпілим, немає іншого способу, як встановити для них спеціальну систему. І саме зараз. Бо якщо з травмою від сексуального насильства не впоратися на перших стадіях, у перші місяці, потім відбуваються незворотні процеси.

Христина Кіт: – Звісно, сьогодні постраждалими від війни є всі мешканці України. І всім потрібна допомога – в тій чи іншій формі. У нас уже прийнято закон, який передбачає відшкодування і компенсацію за збитки, завдані майну, обговорюються й інші питання в цьому напрямку. Але до постраждалих від СНПК потрібно застосовувати інший підхід, передбачати інші програми реабілітації. Тому що є різниця в самій травмі, якої зазнала людина, та в її наслідках. Одна ситуація, коли людина отримала психологічну травму через вибухи чи постійне перебування в укритті, а інша, коли людина переживає травму внаслідок порушення її сексуальної автономії та недоторканості, вторгнення в її тіло та наругу над ним.

Рівень стигматизації, який нині існує в суспільстві, не дає можливості потерпілим від СНПК свідчити про пережите ними. На мою думку, запровадження системи репарацій для таких постраждалих сформує у них впевненість, що держава готова їх слухати, що фахівці, які з ними працюватимуть, розуміють, із якою вони травмою стикаються, та забезпечать конфіденційну та якісну допомогу.

– Хто має забезпечити репарації постраждалим від СНПК? Яка тут роль держави та недержавних структур?

Христина Кіт: – Відповідно до міжнародного права, держава, люди якої постраждали від воєнних злочинів, зокрема від СНПК, має створити механізми, законодавчу базу для впровадження репарацій. Україна зараз працює над розробкою відповідного законодавства.

Вагомості роботі в цій царині додала Рамкова програма про співробітництво у сфері запобігання та протидії сексуальному насильству в умовах війни, яка на початку травня 2022 р. була підписана між Урядом України та системою ООН. На її виконання був розроблений Імплементаційний план, один із розділів якого присвячений репараціям і компенсаціям.
 
 Ну і, звичайно, велика функція держави полягає також у створенні спеціального Фонду та його наповненні, щоб забезпечити постраждалим проміжні виплати.

Громадські організації долучаються до цього комплексу завдань у різних формах – в експертній, у формі підтримки державних інституцій. Наприклад, ми у квітні організували для наших урядовців навчальну поїздку до Женеви для кращого опанування міжнародним досвідом роботи з репараціями та впровадження його в Україні.

Окрім того, поки в нашій країні ще не ухвалений спеціальний закон щодо постраждалих від СНПК, не впроваджено спеціальних реабілітаційних програм на державному рівні, саме громадські організації  надають чимало соціальних послуг цим людям – психологічну, медичну допомогу, юридичну підтримку.

Олена Сотник: – Роль держави є однією з ключових і визначальних, тому що держава встановлює рамку – як виглядатимуть репарації. Україна пішла дуже розумним шляхом. Зараз створюється Міжнародний реєстр постраждалих, буде міжнародна комісія, яка визнаватиме право цих постраждалих на виплати, запроваджується Міжнародний фонд виплат тощо. Ймовірно, буде ще й внутрішня окрема система репарацій. Хоча це питання майбутнього і мають бути напрацьовані відповідні закони, підзаконні нормативні правові акти.

Репарації має виплачувати країна-агресор. Але ми з вами розуміємо, що цих репарацій можна чекати дуже довго. Тому роль нашої держави зараз – закумулювати максимально всі свої політичні, дипломатичні, правові зусилля для того, щоб через міжнародний тиск і дипломатичні домовленості переконати наших партнерів конфіскувати російські активи, які є на території інших країн, і спрямувати ці активи до українського Фонду виплати репарацій.

Додатково не виключається можливість часткового покриття таких виплат різними міжнародними організаціями, країнами-партнерами,  бо суми, очевидно, дуже вагомі і вони щодня продовжують збільшуватися.

І зараз ми говоримо не лише про потерпілих від СНПК. Йдеться також і про людей, які піддавалися катуванням, які втратили житло та зазнали інших збитків від злочинних дій російської федерації у цій війні.

Україна нині перебуває у важкій економічній ситуації. Нам би закривати базові потреби і базові соціальні потреби. Якщо ми зараз покладемо на плечі держави ще якусь частину репарацій, ми цього просто не витягнемо. Це будуть завищені очікування та розчарування українців.

– Чи підтримує міжнародна спільнота наші ідеї щодо розробки механізму стягнення репарацій?

Олена Сотник: – Європейський Союз, Європейська Комісія, країни ЄС однозначно говорять, що право України – отримати репарації, а обов’язок росії – виплатити їх. Подібну позицію розділяють Сполучені Штати, Канада, тобто всі наші ключові партнери.

Але коли росія не визнає в принципі своєї провини, треба мати «план Б» з цього питання. І от конфіскація російських активів – один із таких варіантів. Бо таких активів у світі чимало, вони покриють велику частину репараційних потреб.

В Україні вже відбувається конфіскація російських активів. Вони спрямовуються до бюджету на різні потреби – на безпеку тощо. Але зараз наше ключове завдання – переконати всіх партнерів, особливо США, Велику Британію, країни ЄС в тому, щоб конфіскувати російські активи на користь України. Скажімо, в Сполучених Штатах дуже багато таких активів. У Канаді, яка давно вже ухвалила необхідне законодавство, мало активів російської федерації. Велика Британія, Австрія – це країни, які були умовно «безпечними гаванями» для зберігання та реінвестування російських «брудних» грошей, тому їхній внесок може бути вагомим.

Окремо даним питанням опікується Європейська комісія, яка напрацьовує основи для всіх країн ЄС – для них дуже важливо мати серйозне правове підґрунтя, щоб потім росія через міжнародні суди не мала шансів отримати компенсації вже з цих країн. Тобто, юридична чистота цього механізму дуже важлива.

– Які практики впровадження системи репарацій в інших країнах? Що з них може спрацювати в Україні?

Олена Сотник: – У нас іде міжнародний конфлікт, це війна однієї країни проти іншої, і це дуже важливо розуміти. Не можна однаково оцінювати досвід усіх країн, ми маємо зважати на ту ситуацію, яка найбільш наближена до нашої. Водночас, якщо ми говоримо саме про постраждалих від СНПК, то орієнтуємося на більш вдалі практики імплементації. Це Колумбія, Перу, Косово, Боснія і Герцеговина, хоча і там теж не все ідеально, і ми враховуємо уроки та помилки. Проте системи працюють, у деяких країнах десятки тисяч людей отримали репарації, і не лише постраждалі від сексуального насильства.

Якщо підвести спільний знаменник, то всі ці країни демонструють, що ефективним є адміністративний підхід – створення Реєстру жертв, запровадження мінімальних стандартів доказування, коли жертви не повинні приносити купу довідок на підтвердження зґвалтування. Мінімальний стандарт доказування передбачає, що людина подає заяву, в якій детально описує ситуацію, яка з нею сталася. Відтак завдання правоохоронних органів, органів безпеки перевірити, наскільки ці факти збігаються з реальними подіями на місці.

У деяких країнах ще використовуються додатково свідчення інших осіб, наприклад, сусідів чи родини, для того, щоб підтвердити позицію. Але ще раз підкреслю: це не кримінальний процес, тому використовується мінімальний стандарт доказування. Де-факто центральне це довіра до того, що людина говорить, і бажання цій людині допомогти.

Тому саме таким шляхом, я вважаю, варто Україні рухатися у встановленні статусу постраждалих від СНПК. Чим простішу і одночасно конфіденційнішу систему ми створимо, тим кращою вона буде для жертв та ефективніше працюватиме.

Щодо грошових компенсацій як виду репарацій. У різних країнах є різні форми й підходи. Десь оцінюється моральна шкода і визначається сума її відшкодування. У Косово, наприклад, призначаються пенсії, які виплачуються щомісяця. Наші тамтешні колеги говорили, що це великий плюс, бо пенсії піднімають статус тих жінок, бо вони приносять гроші в родину.

У Мексиці потерпілим оплачували навчання і визначали певну грошову компенсацію, щоб людина могла щось почати спочатку або покрити якісь свої витрати. До цього обов’язково додавалися ще якісь медичні та психологічні послуги, які напряму пов’язані з відновленням через СНПК.

– До якої системи загальних репарацій схиляється Україна?

Олена Сотник: – На теперішньому етапі наша країна ще не обрала загальну систему репарацій. Зараз ми працюємо виключно з невідкладними репараціями для тих, хто їх найбільше потребує.

Паралельно Україна вже зараз одним із напрямів обрала шлях для невідкладного відновлення житла, зруйнованого під час війни. Працює це через заявки і оціночні комісії. За великим рахунком, це теж форма репарацій. І Україна могла б забезпечити процес регресу для майбутньої компенсації тих витрат, які вона спільно з нашими партнерами несе замість агресора.

Хочу підкреслити, що той факт, що під час війни ми займаємося невідкладними репараціями, це вже унікальна історія. У Косово до репарацій жертвам СНПК прийшли через 10 років по закінченню конфлікту. У нас так не буде, ми вже працюємо з питанням невідкладних репарацій. Хоча в найближчий рік навряд чи варто сподіватися встановлення чіткого розуміння щодо загальної системи репарацій. Бо війна триває. Ми ще взагалі не знаємо, з чим вийдемо з цієї війни, якою буде кількість наших втрат, кількість жертв і які необхідні умовні обсяги ресурсів для покриття всім жертвам. Є ще питання балансу та справедливості – не можна одним дати, а іншим – ні. Тому поки що рамки загальних репарацій лише обговорюються.

– Як отримати допомогу постраждалим від СНПК за умови, коли система репарацій ще напрацьовується?

Олена Сотник: – Ми маємо розуміти, що держава вже надає допомогу потерпілим від СНПК. Вони її отримують у Центрах допомоги врятованим, які створені за сприяння Фонду ООН у галузі народонаселення та пропонують юридичну, медичну, іншу підтримку. Хоча це й не називається системою репарацій, але значну частину її функцій виконує.

Наступне завдання для держави щодо підтримки постраждалих від СНПК – це запровадження невідкладних репарацій, до яких можуть додатися й певні фінансові виплати. Пізніше має запрацювати загальна система репарацій. Якою вона буде, стане зрозуміло ближче до завершення війни та чіткішого усвідомлення, якими ресурсами для цього володіємо, як стягуватимуться збитки з росії і якою буде підтримка міжнародної спільноти в цих питаннях.

Володимир ДОБРОТА,
Національний пресклуб «Українська перспектива»

Матеріал підготовлений у рамках Проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК)». Проєкт виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової Уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансового сприяння Європейського Союзу.