Специфіка розслідування випадків СНПК змушує Генпрокуратуру трансформуватися

Це стало однією з тем нашої розмови з начальником Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу Генерального прокурора Юрієм БЄЛОУСОВИМ та начальницею Управління процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення у кримінальних провадженнях про злочини, пов’язані з сексуальним насильством, яке входить до складу цього Департаменту, Іриною ДІДЕНКО. Також йшлося про специфіку розслідування воєнних злочинів, до яких належить і СНПК, про захист постраждалих, про співпрацю з Міжнародним кримінальним судом та підготовку законопроєкту про репарації.

– Що зумовило створення Управління, яке займається розслідуванням фактів сексуального насильства, вчиненого російськими окупантами?

Ірина Діденко: – Управління було створене у вересні 2022 р. для того, щоб розслідувати воєнні злочини, пов’язані із СНПК. Специфіка в тому, що йдеться про особливу категорію злочинів, вони є дуже чутливими і потрібно застосовувати нові підходи до роботи, в першу чергу, з постраждалими людьми, берегти, захищати, підтримувати їх. Важливо діяти за міжнародним протоколом, із дотриманням Кодексу Мурад.

– Що таке Кодекс Мурад?

Ірина Діденко: – Це правила роботи з постраждалими від сексуального насильства, спричиненого війною. Кодекс був написаний нобелівською лауреаткою Надею Мурад, яка теж зазнала наруги під час конфлікту. Він містить базові підходи до роботи з потерпілими: принцип «Не зашкодь!», принцип «Стоп!», принцип інформованої згоди і принцип конфіденційності.

– Ці підходи новаційні для Генпрокуратури?

Юрій Бєлоусов: – Новостворене управління стало своєрідним локомотивом змін. Прокурор зазвичай – це представник сторони обвинувачення, його головне завдання – притягти винного до відповідальності. Проблема в тому, що особа, яка постраждала від злочину, переставала бути цікавою для системи кримінальної юстиції після того, як надала інформацію. Тепер намітився абсолютно інший підхід, коли прокурори виступають в інтересах потерпілого. Безумовно, функція щодо притягнення винного до відповідальності нікуди не поділася, прокурор не перестає бути обвинувачем, бо ніхто інакше не зможе довести винуватість. Але з’являється друга мета – не лише покарати, але й відновити, наскільки це можливо, права потерпілого.

Згодом виникла ідея створення окремого підрозділу в Офісі Генпрокурора, який займатиметься підтримкою постраждалих. Нещодавно розпочав роботу Координаційний центр допомоги потерпілим та свідкам воєнних злочинів, першою категорією серед них будуть якраз ті, хто зазнав СНПК.

– Які особливості вашої роботи? З якими труднощами стикаєтесь?

Ірина Діденко: – Перша особливість у тому, що розслідування відбуваються під час війни. По-друге, саме ця категорія постраждалих вкрай рідко звертається до правоохоронних органів та прокуратури із заявами про вчинення злочинів. До того ж документуванням злочинів здебільшого займаються виїзні мобільні групи, це прокурор, слідчий, медик і психолог, які працюють на деокупованих територіях.

Складність у тому, що багато з постраждалих досі живуть на прифронтових територіях, де стріляють, де у них часто нема вже ні будинка, ні навіть засобів до існування, їжі тощо. Їхня найбільша проблема – це вижити, бути в безпеці, і лише тоді свідчити.

Юрій Бєлоусов: – Нас нерідко питають: чому ви розслідуєте під час війни? У нас нема іншого виходу. Масово вчиняються злочини, наприклад, Буча. Коли це почало відкриватися – багато закатованих людей, тіла на вулицях… Ми мали все зафіксувати.

Україна в певному розумінні унікальна. Таких масштабів війни не було з часів Другої світової. Водночас у цих умовах країна зберегла систему правосуддя, яка продовжила виконувати свої функції. Просто реальність настільки змінилася, що нам теж довелося змінюватися й учитися по ходу. У нас не було запитань, документувати воєнні злочини росіян чи ні, однозначно – документувати, більше йшлося про те, як документувати. Це зовсім інші види злочинів, це міжнародне гуманітарне право, інші стандарти розслідування. Тому ми і документували, і при цьому вчилися і розробляли стандарти, і залучали міжнародну експертизу. І продовжуємо робити свою роботу. І в цьому якраз, можливо, перевага України, якщо можна так говорити, що ми збираємо свіжі докази. Бо багато в яких юрисдикціях міжнародні злочини починали розслідувати лише через 10 років. Безумовно, доказова база у них зовсім інша. Україна має можливість збирати доказову базу негайно. І в цьому плані, напевне, нам документувати простіше, хоча, знов-таки, з урахуванням масштабів обсяг роботи величезний.

Ірина Діденко: – А як же не документувати, якщо людина звертається до тебе із заявою про вчинення воєнного злочину! Я згадую один із перших випадків СНПК, це був Бородянський район. Ми прийшли до жінки, вона стояла і  тримала в руках аркуш паперу. Жінка постраждала від СНПК, але в заяві не про це, в заяві написано, що її чоловіка вбили, тому що він її захищав від сексуального насильства російськими солдатами. Вона сказала: «Я вас дуже прошу зареєструвати провадження, почати слідство і зробити ексгумацію, тому що я його закопала в себе на городі». І ми провели ексгумацію, потім неурядові організації допомогли захоронити по-людськи тіло, бо в жінки ні копійки не було, росіяни її пограбували. І лише потім говорили про СНПК.

- Як ви вважаєте, що штовхає росіян вчиняти СНПК?

Ірина Діденко: – Це не про жодне сексуальне задоволення. Навіть самі постраждалі кажуть: та то на знищення! Знищити людину, стерти емоційно. Для них це нормальне самоствердження: думають, що, знищивши іншого, вони стануть крутішими, кращими. 

Юрій Бєлоусов: – Я був вражений, які ми дуже різні, наскільки маємо різний рівень цивілізаційного розвитку. Ми судимо про росіян з телепередач про москву та петербург, але ж росія –  це взагалі не те. У неї інша, ніж в Україні, культура, історія інша. І пропаганда, яка багато років дегуманізовувала росіян, налаштовувала їх на зверхнє ставлення до українців, які, на їхню думку, виявилися невдячними та кинулися в обійми Заходу. Вони ненавидять український народ, бо й самі відчувають нашу інакшість. Думаю, що багато в чому звірства в Бучі були пов’язані з тим, що росіяни побачили набагато вищий рівень життя, ніж у них. І цю ненависть вони почали виплескувати на українців.

Нас вражає, коли дружини російських окупантів радять їм ґвалтувати українок. Коли їхні солдати та офіцери розмовляють по телефону з матерями і використовують суцільну нецензурщину. У нас такого нема. Ну, можливо, десь у геть неблагополучних сім’ях трапляється щось подібне, але масштаби говорять про інший рівень культури. У росіян насильство є невід’ємною частиною життя. Не вивчав цього питання спеціально, але думаю, що рівень сексуального насильства в Росії теж у рази вищий.

– Чи можна вважати СНПК злочином проти людяності, злочином з ознаками геноциду?

Юрій Бєлоусов: – Чим злочин проти людяності відрізняється від воєнного злочину? Системністю і поширеністю. Якщо б йшлося про один-два випадки, то це поодинокі воєнні злочини. У нас маємо поширене явище, з ознаками системності. Тобто, потенційно можна говорити як про злочин проти людяності.

Сексуальні насильства в умовах війни можуть мати й ознаки геноциду. Це не значить, що всі випадки є такими, але ми зараз вивчаємо кожен із них: чому саме була обрана ця людина, що говорилося при зґвалтуванні, з якою метою. Якщо простежуються ознаки геноциду в цих злочинах, то в сукупності з іншими – з убивствами, з катуваннями, з позбавленням волі, з депортацією дітей вони можуть утворити злочин геноциду.

Генеральний прокурор згадував, що СНПК використовується росіянами як зброя. Тобто, це не просто потреба одного збоченця, це частина певної політики, яка підтримується російською федерацією. Я не чув про якісь публічні засудження дій своїх солдатів або офіцерів із боку росіян.

– Скільки на сьогодні виявлено випадків СНПК?

Ірина Діденко: – Зараз у нас зафіксований 231 факт СНПК. Але ми свідомі того, що ця цифра не відповідає дійсності. Давайте не забувати про стигматизоване суспільство. Люди не хочуть, щоб хтось знав про те, що з ними сталося, вони не хочуть засудження з боку сусідів – а ми, на жаль, нерідко стикаємося з таким осудом, звинуваченням самих постраждалих.

Про масштабність. Мені болить приклад однієї вулиці в Київській області, де двоє солдатів рф вчинили воєнні злочини щодо 12 потерпілих, і у 8 випадках йдеться про СНПК. Ті нелюди йшли коротенькою вулицею одного маленького населеного пункту і за 2 години таке наробили. Ґвалтували і маму на очах у дитини, і дитину – на очах у мами. Цей злочин розкритий, ми знаємо імена ґвалтівників, зараз це кримінальне провадження рухається з обвинувальним актом до суду. На жаль, це буде заочне засудження. 

Але я хотіла сказати про інше. Коли жителі однієї цієї вулиці зрозуміли, що вони всі постраждалі, то почали про це говорити. Це їх об’єднало, вони всі засвідчили. І вони між собою зараз спілкуються і допомагають одне одному. За великим рахунком, потрібно, щоб усі, хто постраждав, зрозуміли, що вони не винні, що мають звернутися та отримати допомогу. В першу чергу, психологічну. Мені нерідко пишуть ті, хто зайшов у кримінальний процес, і дякують за підтримку, кажуть, що їм стало легше. І жодної поганої історії після заходу в кримінальний процес у нас не було.

- Якщо постраждала особа чи свідок СНПК хоче повідомити про випадок, але зберегти анонімність, чи це можливо? 

Ірина Діденко: – Я вже казала, що конфіденційність передбачена. Ми навіть рекомендуємо такі заходи безпеки для постраждалої людини. Вона може для розгляду справи обрати собі нове ім’я та прізвище – ніби нову сторінку в житті. І скрізь по кримінальному провадженню йдуть ці змінені анкетні дані.

У нас є обов’язок дотримуватися прав підозрюваного. Тобто, російський солдат, який вчинив цей злочин, має права у нашому кримінальному процесі. І об’єктивно може їх захищати. Але для того, щоб він дізнався, що у нас є кримінальне провадження і ми його в чомусь підозрюємо, нам потрібно підозру якось йому показати. Оскільки у нас немає ніякої спільної  документації з рф, це заочне притягнення до відповідальності, ми опубліковуємо повідомлення про підозри на офіційному сайті. І там зобов’язані вказати всі анкетні дані, зокрема потерпілої особи. І відповідно, щоб цього уникнути, щоб не було розголошення якихось її даних, ми одразу їх змінюємо в кримінальному провадженні. Це ефективно насправді. Траплялося, мені дзвонили правозахисники: ми побачили на сайті у вас повідомлення про підозру, а там конкретне ім’я, прізвище людини, яка піддавалася цьому жорстокому поводженню. Її ж можна знайти! А я відповідала: все нормально, ніхто не знайде, ми все змінили.

– Чи співпрацюєте ви з закордонними колегами під час ідентифікації та розслідування випадків СНПК щодо осіб, які виїхали за межі України?

Ірина Діденко: – Так, співпрацюємо. Була у нас навіть широка інформаційна кампанія у сусідніх дружніх країнах, були заклики, щоб люди зверталися, повідомляли про свої історії. І є кілька постраждалих, які за кордоном зараз перебувають, це, звичайно, трохи ускладнює розслідування, тому що у нас, на жаль, немає механізму, щоб допитати людину дистанційно. Поки що це відбувається в рамках міжнародного правового доручення, а це дуже багато часу забирає, це страшенна бюрократія. Але ми працюватимемо над змінами законодавства, щоб людина мала доступ до національного правосуддя, де б вона не перебувала.

Міжнародні партнери допомагають нам і в інших питаннях. У мене фактично в кожному кримінальному провадженні є міжнародний експерт. Щонайменше йдеться про їхню фахову допомогу в розслідуванні.  Водночас така співпраця демонструє нашу прозору підзвітність – є нормальне кримінальне провадження, нам нема за що боятися, ми маємо докази, а не щось собі придумуємо, як у російській федерації. Росіяни ж нікого до себе не пускають, не показують своїх кримінальних проваджень, як у «кращі часи» Радянського Союзу. Жінка, яка утримувалася в російській федерації, привезла з собою їхнє «обвінітельноє заключєніє». То ви б почитали, що там написано! Звинувачували за те, що вона доводила постом у Фейсбуці, що Україна – це незалежна держава. І за це вона сиділа багато років.

Іншу жінку звинувачували за магнітик з прапором України. Її катували і вона підписувала якісь документи, що вона винна в усіх гріхах людства. Про яке правосуддя йдеться? Коли той магнітик із прапором запаковували в чорний кульок і ліпили бирку, наче то речовий доказ. Різні цивілізації.

– Восени 2022 р. була презентована Стратегія розслідування випадків СНПК, орієнтована на потреби постраждалих і свідків. Що вона передбачає?

Ірина Діденко: – Насправді це дуже важливий для нас документ. Знаєте, це як намір багато чого змінити в системі, який іде за підписом Генерального прокурора, що означає, що головний очільник відомства підтримує такі перетворення. Ми визначаємо шлях подальшого руху. І ключовий орієнтир – це Кодекс Мурад.

Відтак окреслюється система взаємодії – Офіс Генпрокурора координує напрямок СНПК в областях, надає їм методичну допомогу. У мене зараз лише 2 пілотні області – Харківська та Херсонська, де вже працюють з цієї категорією злочинів. З тими колегами перебуваємо на зв’язку, що називається, «24/7», обговорюємо кожен крок, щось пояснюємо. Відтак навчатимемо фахівців у інших регіонах, тоді нам буде трохи легше. Бо, згодьтеся, має система запрацювати до самого першого прокурора окружної ланки. Адже досі всі їхні справи по СНПК ми просто забрали собі на центральний рівень, розслідуємо з Києва.

Зараз ми готуємо покроковий план дій на виконання Стратегії. Він передбачатиме багато заходів: від необхідних законодавчих змін до психологічної допомоги прокурорам. Він буде скоординований з урядовим імплементаційним планом. Звичайно, у нас більший акцент на досудовому розслідуванні, а урядовий – більш загальна рамка.

Юрій Бєлоусов: – Ми постаємо перед необхідністю трансформуватися. Я завжди наводжу порівняння із ЗСУ: на початках війни у нашого війська не було можливості стримувати цю навалу, не змінюючись самим. Зараз те саме в системі кримінальної юстиції відбувається. Якщо ми не змінимося, не змінимо наших підходів, то вона просто ляже. І саме напрямок розслідування міжнародних, воєнних злочинів одним із перших випробовує нові підходи. Не тому, що нам більше нема чим займатися. Просто розуміємо, що якщо ми від паперів не перейдемо в «цифру», то не зможемо опрацьовувати матеріали мільйонів проваджень. Ми не зможемо ідентифікувати цих злочинців. По завершенні війни це дозволить системі кримінальної юстиції вийти на інший рівень.

Тому навіть у цій складній ситуації треба бачити можливості України. Одна із них – змінитися та перейти на інший рівень розвитку.

– Яким чином ви підтримуєте постраждалих та свідків у справах по СНПК?

Ірина Діденко: – У нас правило єдиної точки входу, я його так називаю. Тобто, хто з постраждалою людиною знайшов контакт, оцей прокурор із нею постійно працює. Раніше ми визнавали особу потерпілою у кримінальному провадженні, тепер такого нема. Людині просто дається пам’ятка про права потерпілого, це автоматично означає, що вона потерпіла. Щоб вона краще це зрозуміла, ми навіть розробили такі листи, де інформуємо, що в кримінальному провадженні номер такий-то від такого числа особа  є постраждалою, щоправда, не пишемо, від чого, щоб повторно не згадувати історію. З назви моєї посади вже зрозуміло, які категорії злочинів ми розслідуємо. Наприкінці повідомляємо про контактного прокурора конкретно в цій справі. Звертайтеся з будь-яких питань.

Стараємося максимально задовольняти отримані запити. Наприклад, потрібна якась базова допомога – продукти харчування закінчилися, ми зв’язуємося з громадськими організаціями, які дають гуманітарну допомогу, і вони зазвичай доставляють потрібне. Є громадські організації, які допомагають людям виїжджати з населених пунктів під бойовими діями, надають безкоштовне житло терміном до одного року, виводять на психологів, ну, вирішують усе на світі.

Тобто, за кожним запитом індивідуально підходимо і маємо рішення. Як правило, всі відгукуються і допомагають. Тепер це вже злагоджена робота. Бо раніше ми тільки пошуком займалися, а зараз уже всі знають, у кого на що є  мандат, до кого звернутися, щоб ця допомога була надана. Координаційний центр підтримки потерпілих і свідків, про який уже згадували, перебере на себе цю роботу.

– В одному з інтерв’ю пані Ірина сказала про потребу створення системи повної підтримки та супроводу свідків і постраждалих від СНПК впродовж їхнього життя. Чому є така ідея?

Юрій Бєлоусов: – Більшість постраждалих від СНПК отримали такі глибокі психологічні травми, які залишаться з ними назавжди. Але людину можна навчити жити повноцінно навіть з цією травмою. Головне – вчасно про це подбати. За попереднім напрямком роботи я більше розслідував катування та стикався з тим, що не було жодної системи підтримки та реабілітації жертв. Тепер величезні масштаби воєнних злочинів спонукають нас до переосмислення багатьох процесів. Хтось, можливо, думає, що міг сам опинитися на місці потерпілої чи потерпілого. Тому нам не байдуже до них. Ми маємо думати про потужну систему підтримки.

Наше завдання – виявити людину, яка постраждала, і скоординувати навколо неї цілу мережу державних і недержавних структур. Якщо хочете, тут гуманістичні і водночас – прагматичні підходи. Якщо постраждалих людей не підтримати, ми їх втратимо. Багато з них просто випадають із життя: їх не цікавить робота, родина, розвиток – нічого. Нерідко все завершується зростанням злочинності, вживанням наркотичних речовин, збільшенням суїцидальних настроїв. Прокуратура серед перших актуалізує цю проблему. Але добре, що її усвідомлюють і соціальні служби, і система освіти, охорони здоров’я.

Ми вже сьогодні думаємо про повоєнні завдання. І розуміємо, що попереду вирішення непростих питань. Колись говорили про «в’єтнамський синдром», «афганський синдром», нам теж доведеться багато чого долати. І одне діло, коли люди воюють за межами своєї країни і повертаються, а інше, коли місце злочину – це вся територія країни. І десятки мільйонів постраждалих.

Думаю, досі такої системи реабілітації та підтримки не мав ніхто в світі. Ми випробовуємо кардинально нові підходи, підказок щодо яких просто нема звідки брати.

- Як у питаннях СНПК Генпрокуратура співпрацює з міжнародними та громадськими організаціями в Україні?

Ірина Діденко: – Співпраця розвивається. І має різні прояви. Наприклад,  Офіс Спецпредставниці Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства в умовах конфліктів Праміли Паттен – то вони нас просто вчили з першого дня, як правильно застосовувати принципи, розслідувати, міжнародні протоколи, міжнародне гуманітарне право тощо. Дуже багато міжнародних експертів, організацій допомагають нам експертизою, тренінгами. Допомагають навіть якоюсь технікою, тому що ми працюємо на прифронтових територіях – засоби захисту нам передали дуже класні, які ми використовуємо в роботі.

Потім допомога безпосередньо постраждалим, вона ж теж, як правило, від  міжнародних організацій. А зараз обговорюється питання, що найближчим часом буде запроваджено механізм репарацій. Це треба просто усвідомити: проміжні репарації надаватиме не країна-агресор, тому що нам потрібно з нею ще розібратися для початку, а цивілізований світ допомагає Україні відшкодовувати ці збитки.

Юрій Бєлоусов: – Міжнародні організації були серед перших, хто взагалі простягнув руку Україні. Україна стикнулася з новою реальністю, з новою сферою злочинності – воєнними злочинами. Звісно, ми стикалися з ними з 2014 р., але був дуже вузький фокус, дуже мало фахівців, які цією темою займалися. А тут ми отримали цілу навалу таких злочинів. Наші міжнародні партнери, які розслідували міжнародні злочини в країнах Африки, в колишній Югославії та інших, дуже нам допомогли. Дуже. У нас створена група радників із США, Великої Британії, з Євросоюзу для розслідування найтяжчих злочинів, які працюють із нами вже другий рік. Вони дуже допомогли нам своїми стандартами. І підтримали нас технічно, безумовно.

Неурядові організації також є дуже важливим суб’єктом. Бо ми насправді маємо спільну глобальну мету – встановити справедливість і задокументувати все, що тут відбувається. І вони часто є джерелом інформації, важливої для нас. Вони нерідко бувають першими на місці, перші знають, хто постраждав, можуть знайти людину, яку ми могли не встановити. Така синергія, співпраця лише допомагає нашій роботі.

- На вашу думку, які законодавчі зміни потрібні для ефективного розслідування випадків СНПК?

Ірина Діденко: – Внесення змін до чинного законодавства передбачене планом дій, який ми готуємо. Перше – це нагальні зміни, які вже треба ухвалювати. Є такий «екстрений законопроєкт»  №9351, який народна депутатка Марина Бардіна подала вже до Верховної Ради. Там базові речі. Насамперед, можливість закритих судових засідань, тому що зараз у нас за 438-ою статтею Кримінального кодексу України («Порушення законів та звичаїв війни») публічний процес, а нам треба мати змогу робити його в закритому засіданні, тому що не кожна постраждала захоче публічно засвідчити.

Потрібне законодавче узгодження змін під час висунення підозри, які мають передбачати, що в справах по СНПК можна замалювати справжні прізвища та імена постраждалих, якщо вони не хочуть їх міняти, щоб захистити таких постраждалих.

Якщо говорити ширше, то аналіз усього законодавства треба проводити, і ми це робимо. Вносити зміни, писати нові законопроєкти. Навіть по цих репараціях – це ж теж окремий законопроєкт. І ми зараз працюємо над цим. Сподіваємося на законодавчу підтримку ідеї про те, щоб була підслідність не лише СБУ, але й альтернативна – СБУ і Нацполіції. Щоб зберігалося правило першої точки входу. Якщо людина прийде, наприклад, до Нацпола, а там кажуть: ой, а то не наша компетенція, ідіть у СБУ, чи навпаки. Ну навіщо людину перекидати: якщо в тебе є довірливі стосунки, то ти вже з нею і працюєш.

Необхідно законодавчо затвердити й принцип «поінформованої згоди».  Це коли людині роз’яснюєш усе, що з нею відбуватиметься в кримінальному процесі, які її права. Не просто даєш пам’ятку з переліком статей, а прямо розтлумачуєш: якщо буде допит, то він максимум може тривати впродовж от такого часу, обов’язкова перерва має бути через такий час. Якщо тобі важко чи неприємно, можеш відмовлятися. Де тобі зручно це проводити? Часто родина не знає про те, що сталося з постраждалим/постраждалою, тому вони хочуть десь на нейтральній території зустрічатися. І решта іншого. Ми вже в СНПК цей принцип застосовуємо при розслідуванні. Але вирішили, що це треба масштабувати і прописувати на всі категорії злочинів.

Ми спочатку планували доповнити й 438-у статтю і винести СНПК в окремий склад злочину. Але це не логічно, бо тоді треба виносити вже всі види злочинів. Тому ми поговорили з експертами, з нашою міжвідомчою робочою групою, з адвокатами і суддями і дійшли висновку, що 438-а нас нічим не обмежує. Там є посилання на міжнародні договори, ми просто використовуємо всю силу Женевської конвенції. У нас руки не скуті. А якщо ми вдамося до якихось прямих формулювань, ми звузимося.

– Чому Україна зацікавлена в розгляді справ по СНПК в Міжнародному кримінальному суді (МКС), інших міжнародних структурах?

Юрій Бєлоусов: – На мою думку, на початку відкритого вторгнення рф в Україну роль міжнародних судових інстанцій у нас сприймалася дуже помилково. Часто це була зневіра у власних силах і очікування когось, хто прийде і вирішить усі наші проблеми. Насправді 99,9% усіх злочинців будуть засуджені нашими судами. Але Міжнародний кримінальний суд нам потрібен: його призначення робити те, чого не може робити країна. МКС не буде розглядати один випадок сексуального насильства, не буде засуджувати якогось солдата. Він буде засуджувати вище військове та політичне керівництво за ту політику, за ті конкретні масштабні злочини, які вчиняє росія. І тому докази масштабного скоєння СНПК можуть підтверджувати частину цієї політики.

Міжнародний кримінальний суд – це арбітр, який визнаний в усьому світі, який працює за найвищими стандартами верховенства права і справедливості. Якщо він встановить порушення, то вже ніхто в світі не ставитиме їх під сумнів. Можливо, окрім росіян.

Але ж ми говоримо не лише про МКС. Україна апробує зараз модель, яку насправді теж ніхто в світі не апробував. Ми прагнемо максимально залучити інші країни, щоб вони у своїх національних судах розслідували справи воєнних злочинів росіян в Україні. Уже понад 24 країни почали власні розслідування. Зокрема Велика Британія, США, скандинавські країни, балтійські країни, Польща, Словаччина, Румунія, Іспанія, Італія, Німеччина, Франція та інші. Вони кажуть, що готові таким чином допомагати нам, а ми відповідаємо, що так само можемо допомогти їм. Якщо ви будете готові йти в свої національні суди, ми вам віддамо всі докази, які у нас є. Це збільшить довіру до того, що тут відбувається. Весь світ довірятиме. Пам’ятаєте, на початках все-таки лунало: «Не все так однозначно», «Ми не знаємо, що там відбулося»… Росія інвестує величезні ресурси в пропаганду. А такі рішення будуть підривати її зусилля, бо цим західним країнам довіряють. І чим їх  будуть більше залучати, плюс Міжнародний кримінальний суд, плюс трибунал, на створенні якого наполягає Україна, плюс Європейський суд із прав людини – це все збільшуватиме тиск на росію і допоможе нам встановити справедливість і покарати країну-агресора. Так важливі рішення мають стримувати й інших агресорів, мають відновити світовий порядок, бо він зараз похитнувся. Росія його розхитує дуже сильно.

– Чому про СНПК ми заговорили лише після повномасштабного вторгнення? Хоча перші випадки були відомі ще після того, як росіяни почали захоплювати український Донбас.

Ірина Діденко: – Це увага суспільства стала більш прикута до цієї теми після повномасштабного вторгнення. Ми розслідували випадки СНПК з 2014 р. Але треба розуміти дуже важливу річ: реально ефективним розслідування з 2014 р. буде після деокупації всієї території України. Лише тоді ми дізнаємося про всі злочини. Масштаби можуть дуже відрізнятися насправді.

- Що мотивує вас займатися розслідуванням таких важких злочинів, як СНПК, і як ви справляєтесь із неминучим стресом під час роботи?

Ірина Діденко: – У нас позавчора був дуже важкий допит. Дуже важкий! Це чоловік, його катували, ґвалтували і йому морально було вкрай важко, ми викликали терміново психологів для роботи з ним і припинили будь-які слідчі дії. Тому насправді працювати нелегко.

Мотивація проста. Раніше я працювала з випадками домашнього і ґендерно зумовленого насильства. Мені ця тема була зрозуміліша, тому легше було переключитися на тему СНПК, ніж тим колегам, які займалися, наприклад, економічними злочинами. Тож усе було просто: ми одразу після деокупації виїхали в регіони і почали спілкувалися з людьми, встановлювали факти.

Не погоджуюсь, що можна зовсім не проносити історію крізь себе, не вийде так. Але це наша робота.

Юрій Бєлоусов: – Я знайшов для себе опору, якраз коли перейшов керувати цим Департаментом. До цього вже було бажання піти у військо, а тут такий фронт, але правничий фронт. Це з точки зору моєї особистої мотивації. Є шанс оце все зло, яке сталося, задокументувати, не втратити свідчення та докази. Ми зараз напрацьовуємо досвід на десятиріччя, а, може, на століття. Це круто!

Що стосується підтримки, ми зараз разом із партнерами розробляємо низку ініціатив щодо розбудови психологічної стійкості прокурорів, починаючи від методик самодіагностики, самооцінки, конкретних методик по виходу із стресу і завершуючи формуванням команди людей, які допомагатимуть колегам справлятися з професійним вигоранням. Насправді це критично необхідно, бо люди не витримують, переходять на інші напрямки.

Дуже емпатичний прокурор – він або вона піде через рік, через два максимум. Якщо брати біль кожного потерпілого на себе, з цим просто неможливо впоратися – в Україні вже понад 104 тис. воєнних злочинів. Ти маєш ідентифікувати випадок і передати потерпілу особу фахівцям Координаційного центру. Але потрібен баланс: бути зовсім черствим – теж не станеш корисним людині. Треба вміти захищатися, треба формувати відповідні навички і структури для професійної підтримки, яких не було ніколи. Але ми сподіваємося все це зробити, і потім воно буде працювати вже і по інших напрямках.

Володимир ДОБРОТА,
Національний пресклуб «Українська перспектива»

Матеріал підготовлений у рамках Проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною (СНПК)». Проєкт виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансового сприяння Європейського Союзу.