Живу історію давніх храмів зберігають стіни, вкриті графіті, — написами і малюнками, продряпаними гострим предметом (ножем, голкою, писалом) на тиньку або фресці. Особливий інтерес для епіграфістів — спеціалістів з їхнього вивчення — становлять написи з датами, згадками про відомих історичних осіб та події. Проте й інші види написів додають чимало цікавих штрихів до картини життя парафіян, священиків і гостей храму. Протягом семи з половиною віків — з XI до XVIII ст. — люди вирізали на стінах Софії Київської молитовні звернення, свідчили про своє паломництво до святині, згадували події, що їх хвилювали. У XVIII ст. стіни собору було потиньковано й розписано олійними фарбами (щоправда, не всі відразу — у храмі є графіті, виконані у 1712 та 1732 рр.). Олія поклала край культурі графіті (дряпати по ній незручно, фарба кришиться, чіткі прорізи не виходять) і приховала написи від пильного ока потенційного дослідника.

Завдяки реставраційним роботам середини ХХ ст. було розчищено великі ділянки давнього стінопису. Відкритими написами зацікавився історик Сергій Висоцький, який з 1957 р. почав систематично вивчати епіграфічну спадщину Софії. Дослідження тривали 26 років, було відкрито й опубліковано 311 графіті. У деяких із них зафіксовано події, які підтверджують і уточнюють літописні тексти (приміром, запис про смерть Ярослава Мудрого), а в деяких — події, що в документах не згадуються (такі, як мир на Желяні або купівля Боянової землі).

Праця С. Висоцького була настільки вагомою, що після його публікацій у наукових колах поширилася неофіційна думка, ніби все найважливіше й найцікавіше з епіграфічної спадщини Софії вже відкрито. Проте в Національному заповіднику «Софія Київська» знали: вивчено геть не все. Коли до заповідника прийшов працювати молодий учений В’ячеслав Корнієнко, який зацікавився софійськими графіті ще у студентські роки, виникла ідея доповнити опублікований С. Висоцьким корпус графіті. Ніхто й подумати не міг, що роботи виявиться непочатий край...

Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник заповідника В. Корнієнко досліджує графіті Софії вже п’ять років поспіль. Опублікував присвячену їм монографію і кілька десятків наукових статей. Курує його роботу доктор історичних наук, професор, завідувачка відділу науково-історичних досліджень заповідника Надія Нікітенко, автор сміливої концепції щодо більш раннього датування зведення собору.

Якщо Сергій Висоцький вивчав графіті вибірково, то В’ячеслав Корнієнко планомірно, сантиметр за сантиметром, досліджує стіни храму, фіксуючи кожну тріщинку, вибоїну і, власне, проріз. Від природи уважний до дрібних деталей, тепер, вивчивши близько 2 500 графіті у Софії Київській і близько 500 — у церкві Спаса на Берестові, молодий учений із легкістю розрізнить штрихи, умисно нанесені людською рукою.

— Не знаю, чи присвячу графіті собору три десятки років, як С. Висоцький, — каже дослідник. — Сподіваюся, що вдасться закінчити раніше — років через п’ять-шість. На сьогодні повністю досліджено три вівтарі основного ядра Софії і близько половини ще одного вівтаря. А є ще зовнішні та внутрішні галереї, хори, вежа. На нашу думку, загальна кількість графіті буде в межах п’яти тисяч.

...І стіни заговорили...

— Неможливо уявити собі, щоб у сучасному храмі хтось вирізував написи на стінах. Кажуть, що й у Давній Русі писання на стінах переслідувалося...

— Раніше був поширений такий погляд, — уточнює В’ячеслав Корнієнко. — Він ґрунтувався на уставі князя Володимира, де різання стін (так трактувалося продряпування графіті) прирівнювалося до розривання могил і каралося 20-ма ударами палицею.

— Однак люди встигали надряпати досить великі тексти...

— Це пояснювали так: люди стояли на службі, досить тривалій, і з нудьги крадькома дряпали на стінах. Проте більшість графіті відразу впадають у вічі, виконати їх потайки у присутності інших неможливо. Ймовірніше, що написи виконувалися переважно тоді, коли служби у храмі не було, але люди мали доступ до собору.

— Хто ж їх залишав?

— Будівничі, прихожани, учні школи, що діяла при Софії, навіть клірики. У деяких записах зазначено, що їхні автори були ченцями. Є записи у вівтарних частинах, куди мирян не допускали (хоча є не зовсім підтверджена гіпотеза, що в ХІ ст. ще були винятки). Отже, їх виконували ієреї.

Цілком імовірно, що молитовний напис можна було замовити: частину графіті виконано на високому професійному рівні, причому видно, що писці досить добре володіли книжною культурою, використовували цитати з різних гімнографічних творів.

Більшість графіті писали чоловіки. Втім, є й кілька записів, зроблених жінками. Зокрема, виявлено два графіті, виконані, на нашу думку, Анною Ярославною ще до її від’їзду до Франції. Там складна система доказів: власне ім’я Анна, порівняння динаміки почерку Ярославни на стіні храму з її особистим підписом на грамоті Суассонському абатству, зв’язок із образом св. Пантелеймона, який мав велике значення для Ярославичів.

— Що означало графіті, яке складалося лише з імені, як у випадку з гіпотетичним автографом Анни Ярославни?

— Одна з найпоширеніших формул автографічних записів у Давній Русі — «писал такой-то». Нерідко залишали тільки ім’я, без дієслова. Є записи розширені: «Се аз писал грешный, моляся Богу и Пречистой» тощо. Десь у XVI ст. цю формулу змінює фраза «Был тут такой-то». Та це не просто «автографи на згадку» — таким чином людина засвідчувала або факт власного паломництва, або те, що особисто виконала напис, сподіваючись на допомогу у виконанні молитовних побажань, висловлених у храмі.

— Які ще види графіті існують?

— Переважно це, звісно, молитовні і пам’ятні записи. Велику категорію графіті становлять записи рахунку поминальних служб — на ці ряди вертикальних рисочок дослідники донедавна не звертали уваги.

Знаходимо багато цитат, зокрема з творів, що не дійшли до нашого часу. Так, у Георгіївському вівтарі знайдено дві «Херувимські пісні» в редакціях, яких немає у жодній письмовій пам’ятці. Можливо, це варіанти перекладу з грецького оригіналу, а розбіжності зустрічаються у місцях, особливо складних для точного перекладу.

Є багато записів окремих літер і складів — у деяких випадках це фрагменти вправ для навчання грамоті, які, вочевидь, писали школярі.

Знаходили ми й чимало малюнків. Найчастіше це хрести різних форм. Побутує думка, що хрест — найпростіша форма молитви, яку навіть неписьменна людина може надряпати. Проте багато зображень виконано на такому високому художньому рівні, що важко припустити, ніби вони з’явилися випадково. Часто трапляються зображення тварин і птахів.

— Що це — символи чи побутові малюнки?

— Багато зображень є символічними. Так, павич, що схилив голову над чашею, — символ Євхаристії. Якщо звернемося до апокрифів (на Русі тоді не було чіткого розмежування між канонічною і неканонічною літературою), побачимо, що із зайцями порівнювали християн, які втікають від небезпек світу цього і знаходять спасіння в Церкві. Отже, зобразивши зайця на фресці пророка Єзекіїля, невідомий автор, власне, назвав його християнином. На фресці із зображенням апостола Петра — троє птахів. Пам’ятаємо, що Христос сказав Петрові: тричі не прокукурікає півень, як ти відречешся від мене. Щодо малюнків коня, собаки, кота точно сказати наразі важко.

Деякі малюнки супроводжуються текстом. Приміром, у Георгіївському вівтарі є комічне зображення воїна з великою головою, на яку не налазить шолом, а поряд напис: «Злой еде на войну». Слово «злой» означало поганий, нікудишній. Це явна пародія. Одним із правил середньовічної пародії було те, що глядач міг легко впізнати гротескний персонаж. Художник вправно зобразив конусоподібний шолом, списа і круглий щит, завдяки яким зрозуміло, що на малюнку — давньоруський дружинник.

На сьогодні знайдено п’ять дитячих малюнків (це видно і за висотою розташування, і за технікою виконання): двоє чоловічків зі здійнятими руками, один із яких, мабуть, є воїном, людина на віслюку (щоб було зрозуміло, вгорі дитина дописала «Іа») і двоє вершників.

Цікаво, що на одній фресці може бути близько сотні графіті, а на іншій — чотири-п’ять. Гадаю, це можна пов’язати з популярністю культу певного святого.

— Чи існувала «церковна цензура» для графіті?

— Так, написи, що не відповідали церковним вимогам, затирали. У Софії їх знайдено наразі небагато, одну вдалося відновити: «Грамоте обучаасия Фома евнух писал то». Поряд — зображення собаки, по якому цензор прокреслив руки у жесті благословення (тобто не клясти автора, а помолитися за спасіння його душі). Можливо, саме він зазначив, що автором малюнку є Фома, а потім розкаявся, що звів наклеп... У Софії Новгородській цензор зопалу написав: «Отсохни у тебя руки», а потім, вочевидь, розкаявся у некоректності і додав: «Спаси, Господи, душу грешную».

— Якими ще відкриттями тішать вас розшифровані графіті?

— Велику радість приносять графіті, коли завдяки їм вдається визначити, хто зі святих зображений на фресці. Так, нещодавно виявилося, що на одній з фресок — св. Лев. Це Папа Римський, який жив у V ст., активно боровся з єресями, залишив багато творів. Він сам-один вийшов назустріч Аттілі, коли той із військом готувався іти до стін Риму, і умовив його відступити. Зображення в Софії Київській свідчить про те, що його шанували й у візантійській церкві.

Проте геть дивовижне відчуття, коли внаслідок нашої роботи святий буквально повертається з небуття. Так, графіті на одній із фресок повідомило, що на ній зображений Амон Олександрійський, воїн-мученик. У сучасних святцях його не знайдеш, зате його згадують святці Х ст. і Євсевій Кесарійський: коли під час переслідувань одного християнина катували, Амон зі своїми воїнами стояв на варті біля лобного місця. Побачивши, що бідолаха вже готовий зректися Христа, він зійшов на поміст, сповідував християнство, за що був страчений, а пізніше віднесений до лику святих.

— Як вплинула на характер записів драматична історія собору: розграбування його ордами хана Батия 1240 р., століття у занедбаному стані?

— Графіті свідчать, що служби у храмі не припинялися навіть у роки, що вважаються періодом пустки. Є в соборі напис, датований 1250—1260-ми рр. (на жаль, останню цифру збито). Минуло не так багато часу після розгрому Києва — а ми знову бачимо типовий поминальний напис. У другій половині XIII — XIV ст. написів не так багато, але вони є. Низка графіті датована кінцем XIV — початком XV ст.: це ті ж таки молитовні написи, які повторюють формули, що вживалися у діючих храмах. Авторами багатьох написів були представники духовенства.

У цей час з огляду на постійні набіги татар резиденцію митрополита перенесли до Новогрудка під Вільно — столицю Великого князівства Литовського. А на початку XV ст. з’явилися два митрополити — в Москві Фотій, а в Новогрудку Григорій Цамблак. У Софії правили їхні намісники, та, власне, кожен прагнув лише збагачення. До цього періоду зараховуємо напис на північному фасаді сходової вежі (у ті часи там був головний вхід), виконаний фарбою по шару, розташованому під тиньком, що обвалився. Там написано: «церковь тюжая», тобто сумна, скорботна. Цікавий запис є в Георгіївському вівтарі: це посилання на книгу пророка Аггея, стих 16. Це звернення до євреїв, які забули відбудувати Єрусалимський храм, за це їм усі нещастя. Автор графіті прозоро натякав, зокрема й намісникам, що всі лиха Руської землі, серед них і набіги татар, спричинені тим, що митрополичий храм занедбаний.

Пізніше графіті стає дедалі більше, їхня кількість зростає у XVI—XVII ст.

Про період, коли Софією володіли уніати, у православній літературі записано, що храм було розграбовано, служби в ньому не проводилися, паслися корови та кози. Проте кандидат історичних наук Наталя Синкевич знайшла документальні свідчення того, що за уніатів у Софії проводилися служби, діяв монастир, уніатський митрополит навіть зумів знайти деякі кошти, щоб розпочати відбудову храму. Про те, що Софійський собор у цей час діяв, свідчать і графіті на його стінах.

Софія об’єднувала найрізноманітніших людей. Показово, що серед графіті XVI—XVII ст. є записи і православного, і католицького духовенства, і уніатів, і протестантів, і світських, і духовних осіб — зокрема вірменів, поляків, німців.

Написи XVI—XVII ст. дають багато важливої інформації, у деяких згадуються відомі історичні особи. Так, в апсиді центрального нефа було виявлено автограф Антонія Грековича — намісника уніатського митрополита. Його втопили козаки у 1618 р.

Десь у другій половині 1650-х рр. написи на деякий час перестають з’являтися. Це пов’язано з добою Руїни. Те ж саме спостерігаємо і в церкві Спаса на Берестові. Ми не можемо чітко визначити, що в цей час записи в соборі не робилися, та наразі останній відомий нам запис XVII в. датований 1658 роком, потім уже ідуть дати XVIII ст.

Особливу цінність для дослідників становлять графіті з датами. Оскільки настінні написи зазвичай фіксували події «по гарячих слідах», найбільш ранні з них дозволяють судити про вік храму точніше, ніж письмові джерела, віддалені від подій на десятиліття, а часом і на століття.

Стосовно прочитання датованих софійських графіті розгорнулася суперечка, пов’язана насамперед із уточненням часу закладення собору. Літописи фіксують два «дні народження»: Новогородський літопис — 1017 р., «Повість минулих літ» — 1037 р. Проте В. Корнієнко виявив низку ранніх дат, що суперечать ідеї заснування Софії не лише у 1037, а й у 1017 р.

— На сьогодні найбільш раннім написом, що чітко читається, є 1019 р., — розповідає вчений. — Є запис, який, на нашу думку, могли виконати у 1018 р., проте остання цифра не збереглася, тож найбільш пізньою датою цього запису може бути і 1021 р. Хай там як, уже у другому десятилітті ХІ ст. Софія стояла і була розписана фресками. Ці дати перекреслюють і 1017 р., адже Ярослав не міг створити такого грандіозного храму за декілька років. Крім того, знайдено дати 1028 і 1033 р.

Найпалкіші суперечки викликає графіті, виконане на фресці Св. Василія Великого у Георгіївському вівтарі. На думку Н. Нікітенко і В. Корнієнко, воно містить дату — 6530 рік від створення світу, тобто 1022 рік, і супровідний напис: «О Пасце златой Господственной дни прoсти» («У 1022 р. в дні Золотого Господственного Великодня будьте уважні, пильнуйте»). Цього року справді збіглися два великі церковні свята — Великдень і Благовіщення, що називали істинним, Господственним Великоднем і пов’язували із цією подією друге пришестя Христа. Якщо, зробивши припущення, що Софію було закладено і побудовано не пізніше цього року, взяти зазначені у святцях дати освячення собору — 4 листопада і 11 травня — і накласти їх на тогочасний календар, враховуючи, що такі урочисті акти здійснювалися у неділю, вийде, що храм було закладено 4 листопада 1011 р., тобто ще за князя Володимира, а освячення престолу, яке ознаменувало відкриття собору, відбулося 11 травня 1018 р. Це означає, що Ярослав Мудрий не заклав Софію, як розповідають літописи, а тільки завершив розпочате батьком у 1016—1018 рр., додавши у початковий проект кілька змін (приміром, власну усипальницю).

На користь цієї версії, на думку Н. Нікітенко, свідчать і фрески собору, особливо світські: їх головною темою було прославлення князя Володимира і його дружини, візантійської царівни Анни, але не Ярослава Мудрого. Є й інші аргументи (на жаль, обсяг і тематика статті не дозволяють навести їх усі). Проте визнати висновки співробітників заповідника «Софія Київська» — означає переписати підручники й довідники, переглянути наукові погляди, які досі здавалися неспростовними. Наразі маститі вчені до цього не готові. Між опонентами точиться дискусія, що стала особливо гострою останнім часом, з огляду на те, що ЮНЕСКО внесло 2011 р. у Календар пам’ятних дат як ювілейний для Софії, а президент України своїм указом затвердив святкування ювілею на державному рівні.

До дискусії залучено і деяких російських вчених, зокрема фахівців з епіграфіки. У Софії не так давно побували молоді дослідники Сава Міхеєв, Андрій Виноградов, Олександра Євдокимова. Оцінку результатам новітніх досліджень графіті, здійснених вченими заповідника, давали корифеї російської школи епіграфіки Тетяна Рождественська та Альбіна Мединцева. Свої критичні висновки вони презентували на круглому столі з проблем датування Софії Київської, що відбувся у квітні цього року.

— Чи правда, що в Росії — найсильніша у світі школа епіграфіки? А що у нас із фахівцями у цій галузі? — запитую у В’ячеслава Корнієнка.

— В Україні після С. Висоцького епіграфікою майже ніхто не займався. Щоправда, кандидат історичних наук Тимур Бобровський опублікував кілька написів, знайдених ним у київських печерах, які він вивчає. Проте в нього немає наукових робіт, присвячених софійским графіті.

У Росії справді є своя школа. Т. Рождественська репрезентує Петербург, А. Мединцева — Москву, вона досліджувала графіті Софії Новгородської, написала про них монографію. Не сказав би, що російська школа — найкраща в світі, такі самі сильні школи є й у країнах Балканського півострова.

Проблема в тім, що серйозно вивчати графіті можна, лише постійно перебуваючи в пам’ятці, «живучи» в ній. Вони не досліджуються наскоком, чим, на жаль, грішать молоді московські епіграфісти. Зазвичай їхні приїзди до Софії Київської тривали кілька днів. Навіть О. Євдокимова, яка захистила кандидатську дисертацію з грецьких графіті, на моїй пам’яті лише двічі приїздила до Софії.

— Т. Рождественська й А. Мединцева бачили графіті в оригіналі чи лише на фотографіях?

— Т. Рождественська була тут 2007 р. Вона бачила напис «О Пасце златой», але жодних суджень щодо нього не висловила. Пізніше у Тетяни Всеволодівни виникли сумніви. Спочатку вона стверджувала, що не існує слова «Пасце». Та коли я вказав їй на приклади такого написання, зокрема, в пам’ятці ХІ ст. — Остромировому Євангелії, дослідниця змістила акцент на слово «златой» — мовляв, так його почали писати лише в XII—XIII ст. Питання дискусійне, з огляду на те, що ми не маємо достатньої кількості пам’яток ХІ ст. Одначе в графіті часом фіксуються такі звороти, які згідно з усіма відомими на сьогодні правилами старослов’янської мови траплятися не повинні. Приміром, у Софії Київській є кілька графіті, де слово «много» пишеться як «моного». Такої форми у жодній літературній пам’ятці немає...

— Можливо, лінгвістам у майбутньому доведеться ревізувати свої погляди?

— Так сталося з новгородськими берестяними грамотами. Коли їх вперше відкрили, було висловлено думку, що їх писали малограмотні люди. Проте сучасні лінгвісти дійшли висновку, що відсоток помилок у цих записах мінімальний, і вивели кілька нових правил написання.

Варто зазначити, що Т. Рождественська більше уваги приділяла північноруським говорам і пам’яткам епіграфіки, а вони дещо відрізняються від південноруських. Наразі в нас небагато матеріалів, з яких можна судити про говір Київської Русі, однак С. Висоцький відзначав велику кількість українізмів, повноголосся, яке зустрічається набагато раніше, ніж вважалося досі.

— Чим різняться методики, які використовували під час дослідження софійських графіті С. Висоцький, російські епіграфісти, ви? Внаслідок чого виникли різночитання?

— Методика і С. Висоцького, і наших російських колег полягає в тому, що спершу пропонується певний варіант прочитання. Напис фіксується з допомогою фото, після цього виконується прорисовка. Сергій Олександрович наводив прорізи по фотографіях і відбілював. Російські епіграфісти роблять прорисовки, проглядаючи фото на комп’ютері — вже у себе вдома. Проте й кілька десятків фото не гарантують, що ти чітко відрізниш проріз від дефекту. На екрані тріщина і гніздо від соломи, що наклалися одне на одне, можуть здатися літерою — а як перевірити, коли поряд немає оригінала?

Ми спочатку просто заміряємо і фотографуємо графіті (використовуємо збалансоване, бокове освітлення, бо у занадто яскравому світлі частина штрихів може втратитися). Готову фотографію порівнюємо з оригіналом, розглядаємо штрихи під різними кутами — так видно, де пошкодження випадкові, а де умисні. Тільки після цього намагаємося відновити текст.

— Відомо, що в давньоруських письмових джерелах цифри позначали літерами. Їх виділяли з тексту титлами, іноді крапками. Проте А. Мединцева звертає увагу на те, що кілька написів, які ви інтерпретуєте як дати, титл не мають.

— Писці також іноді забували поставити титло. А в епіграфіці не завжди діють норми книжної писемності. Крім того, чи потрібні особливі позначки, якщо напис складається лише з цифри? Приміром, на берестяній іконці, знайденій у Новгороді, є дата 1029 р. без титл.

Ще один нюанс, зафіксований і в Софії: якщо літеру написати в горизонтальному положенні, це вказує на її цифрове значення. У чотирьох грецьких графіті, датованих ХІ ст., трапляється «лежача» форма літери S — «зело». Ця літера на Русі використовувалася для письмового позначення цифри 6 або 6000, а от у словах вживалася у поодиноких випадках. Вже у пізніші часи вона почала заміняти літеру З. Спершу ж «зело» передавало звук [дз].

Як дослідник я несу відповідальність за кожен штрих на моїй прорисовці. Якщо вже дата виводиться, її ретельно, неодноразово вивірено.

— Російські епіграфісти згодні з вашими українськими опонентами стосовно «дня народження» Софії Київської. Що спонукає їх дотримуватися більш пізнього датування?

— Те ж саме, що й наших українських опонентів. На ім’я міністра культури і туризму України було організовано листа від групи вчених із Росії, які написали, що святкування тисячоріччя Софії Київської призведе до встановлення 1011 р. як офіційної дати її заснування, а це змусить переглянути всю історію культури Давньої Русі. Але ж настав час переглядати. Якщо раніше вважалося, що писемність на Русі утвердилась лише в середині ХІ ст., то 13 липня 2000 р. в Новгороді було знайдено «Новгородську псалтир» — триптих із навощених табличок, що датується початком 990-х — кінцем 1010-х рр. Якщо зіставимо цю знахідку з літописними згадками про те, що за Володимира почали відкривати школи, стане зрозуміло: десяти років цілком вистачило, аби виростити письменне, книжне покоління. Теж саме і з новим датуванням Софії, яке доводить факт розквіту культури Київської Русі не в середині, а на початку ХІ ст.

Источник http://www.interesniy.kiev.ua