Влітку 1811 р. на Київському Подолі сталася одна з найбільш руйнівних в історії міста пожеж. 9 липня близько полудня у дворі міщанина Антона Овдієва виникло займання, яке швидко перетворилося на велике полум’я, що із шаленою швидкістю почало перекидатися з однієї садиби на іншу. Більшість забудови подільської частини була дерев’яною, тому невдовзі пожежа набрала обсягів стихійного лиха. Поділ горів протягом двох днів, внаслідок чого було знищено майже всі будівлі до нинішньої вулиці Верхній вал-Нижній вал. Поміж валами, на місці теперішньої бульварної частини протікала річка Глибочиця (нині заведена у колектори). У побутовій говірці киян ярок, по якому протікала річка, називався просто “канавою”, або “по мийником”. Саме “канава” зупинила розповсюдження полум’я на Пласку частину міста.

Ліквідацією пожежі та рятувальними роботами керував особисто київський військовий губернатор Михайло Андрійович Милорадович.

Невдовзі після пожежі Київське губернське правління доповіло військовому губернатору про величезні масштаби збитків: загинуло близько 30 чоловік, серед яких жінки й діти, а також ченці та черниці Братського і Флорівського монастирів;. Жителі Подолу, які належали до купецької, ремісничої та міщанської верстви, повністю або майже повністю втратили своє майно, залишилися без даху над головою, без будь-яких засобів до існування. Лише серед купців та міщан постраждало біля тисячі родин.

Для вирішення питання відновлення Подолу та відшкодування збитків постраждалим, було створено спеціальну “Комиссию о застроении Киевоподола”, очолювану цивільним губернатором, у складі київського війта, міського архітектора, представника духовенства, а також депутатів від купецтва та міщанства. Комісія працювала протягом наступних 20 років. 1832 р. вона припинила своє існування – не тому, що всі післяпожежні проблеми було вирішено, а через те, що держава відмовила у фінансуванні її діяльності. Надалі грошові питання, які виникали в киян у зв’язку з наслідками пожежі 1811 р., вирішував міський магістрат.

19 серпня 1811 р. імператор писав до Милорадовича: “…соболезнуя о участи, постигшей жителей сего города, повелеваю вам немедленно сделать все зависящие от вас распоряжения для облегчения треб их, я буду ожидать донесения вашего о тех, которые более прочих потерпели, а равно и о способе вспомоществования, который вы признаете для них приличным…”

Це розпорядження виявилося найбільш складним – не лише тому, що важко було визначити обсяги втрат погорільців, але й через різницю бачення проблеми київським військовим губернатором та державними високопосадовцями. Київське губернське правління, провівши інспекцію, розділило потерпілих на три групи. До першої було віднесено купців, які мали по два-три будинки, лавки, фабрики; до другої – цеховиків, що втратили житло, власні крамнички та приладдя до праці; до третьої – усю решту подільського населення, тобто найбідніший його прошарок, що займався дрібним промислом та торгівлею. Усім їм надавалася певна грошова позика та будівельний ліс. При цьому часові рамки відбудови були максимально обмежені.

Милорадович, який на власні очі бачив дійсні втрати, добре розумів, що подоляни в жодному разі не вкладуться у жорсткі фінансові та часові рамки, запропоновані правлінням. 22 вересня 1811 р. військовий губернатор склав доскональний план виплат компенсацій погорільцям, у якому пропонував максимально розтягнути термін повернення міщанами державних позик, продовживши його до 1813 р. Він вніс також пропозицію – за рахунок міської казни звільнити найбідніших з постраждалих від виплати частини позики.

У листопаді 1811 р. Комітет міністрів, сформований у Санкт-Петербурзі для вирішення долі жертв київської пожежі, відповів на пропозиції губернатора, піддавши критиці його проект відшкодування втрат: “Вообще же Комитет признавая предположения вашего превосходительства неудобными к приведению их в действо и несоответствующими благотворительному намерению государя императора, положил сообщить вам, чтобы вы ... представили поименно о тех семействах, которые наиболее потерпели разорения и действительно в самом крайнем и беспомощном состоянии находятся с назначением каждому приличного вспомоществования”.

Тим часом кияни, не чекаючи, поки міністри вирішать їхню долю, штурмували губернатора з вимогами надати їм відповідну допомогу і навіть зібралися написати прохання до імператора, в якому було б описане їхнє тяжке становище, і випросити безпосередньо у голови держави кошти на відбудову Подолу та відновлення торгівлі. Милорадовичу великих зусиль коштувало відмовити їх від цього рішення.

Доки уряд готував чергове розпорядження, Михайло Андрійович доручив долю найбідніших подолян опіці приватних осіб – представників дворянства Київської губернії. Саме завдяки їхнім пожертвам вдалося покращити долю постраждалих та надати їм можливість повернутися до нормальної професійної діяльності.

Відновлення Подолу здійснювалося під керівництвом головного київського архітектора А. І. Меленського. Приблизний кошторис на виконання необхідних робіт Меленський представив військовому губернатору вже 28 серпня 1811 р. Загальна сума кошторису становила 23685 рублів.

Серед кількох проектів нової забудови Подолу, представлених на височайше затвердження, імператор Олександр І обрав план архітектора В. І. Ґесте, за яким розташування будинків було не таким щільним, як перед пожежею, у зв’язку з чим певну кількість населення передбачалося переселити у Либідську частину міста. Зі свого боку Милорадович запропонував організувати для них регулярні ярмарки з метою налагодження економічного життя переселенців. Також йому належить ідея назвати нові подільські вулиці “известными именами в древней истории, так как оная делает Киев достопамятным”.

На центральній площі Подолу Ґесте запланував комплекс будівель, що включав Контрактовий будинок, поштамт та новий корпус магістрату. Однак зведено було лише Контрактовий будинок. Площа, призначена для решти комплексу, дотепер залишається незабудованою.

Кам’яні будинки, які пережили пожежу 1811 р. нині легко помітити. Вони стоять дещо боком до основної лінії забудови. Це – музей Гетьманства (вул. Спаська, 16-б), так звані “будиночок Петра І” (вул. Костянтинівська, 6/9), “будинок Балабух” (вул. Сагайдачного, 27). Спрямування їхніх фасадів дає уяву про те, який саме напрямок мали вулиці часів радіального планування Подолу. Також це неважко собі уявити, взявши під увагу, що в напрямку церкви також завжди виникала вулиця. Мов промені, старовинні вулички розходилися від церков Пресвятої Богородиці Пирогощі, Св. Миколи Притиска, Св. Іллі та інших.

Надалі забудова Подолу відбувалася виключно за лінією вулиць, які виникли згідно із проектом Ґесте, і в середині ХІХ ст. план подільської частини Києва виглядав дуже подібно до сучасного. Поступово нове планування було застосовано також і для Пласкої частини міста, якої пожежа не торкнулася. Це – територія, що починається від вул. Верхній вал-Нижній вал та тягнеться у бік Куренівки.

Таким чином, велика пожежа 1811 р. стала поштовхом для оновлення забудови київського Подолу, передумовою виникнення сучасного вигляду найстарішої частини нашого міста.

Источник Информации: ЦДІАК України
Автор: Підготувала Г. В. Путова