Ось уже кільки місяців поспіль на Переяславщині (Київська обл.) грабіжники проникають до помешкань самотніх селян та, застосовуючи фізичне насилля, заволодівають їхніми грошима, майном. 13 листопада троє чоловіків у масках, виставивши віконну раму, проникли до оселі 80-річної Єрківчанки Ганни Кремешної. Вони викручували їй руки, давили за горло, підносили вогонь до ноги. Не витримавши мук, нещасна віддала злочинцям більше п’яти тисяч гривень, які зберігала собі на смерть. Як виявилося, у цьому селі це другий випадок, коли зловмисники грабували людей похилого віку.

У Єрківцях побував кореспондент “Вісника”.

– Сьогодні на Михайла (21 листопада, – авт.) у нашому селі справляють храмове свято, а бідолашній тітці Гальці не до цього. Того вечора вона бачила смерть. Її так налякали ті нелюди, що вдома боїться ночувати. Так ото на ніч приходить до мене, – каже Надія Оселедько, з якою заходимо до помешкання її сусідки Ганни Григорівни. – Ось погляньте, яким міцним дрючком вона засовувала двері веранди. А вийняли цей дрючок з металевих петель, пошкодивши віконечко, що поруч з дверима. Защіпки відімкнули і в веранді, і в сінях також через віконця. А ось двері до кімнати їм не вдалося відкрити. В хату грабіжники влізли, виставивши віконну раму залу сокирою, яку знайшли у веранді.

Ганна Кремешна саме наводила порядок у кімнаті, де стоїть піч.

– Отут, на полику, я спала. А тепер на ніч вдома не лишаюся. Страшно мені, – ледь стримуючи сльози, говорить Ганна Григорівна. – Спасибі тобі, Надю, що дала прихисток.

 – Якось тітка сказала мені: “Оце, Надю, настала моя черга. Скоро злодії прийдуть до мене”. Було, від циган кілька разів спасала її, а ось від тих нелюдів, шкода, не врятувала.  

– Того дня до півдев’ятої вечора я дивилася в Наді телевізора (мій поламався, то слухаю тіки радіо), помила посуд, послалася, – згадує господиня дому. – Коли ж чую, гупає в двері. Що то злодії, здогадалася відразу. Вимкнула світло, глянула у вікно – під хатою стоїть чоловік. Ой матінко, словами не передати, як мені стало страшно.

Вони у масках та рукавичках, як влізли в хату, то перше, що спитали, чи є у мене мобільний телефон. Переживали, чи я куди не дзвонила, поки добивалися до мене. Тоді здерли з моєї голови платок. Мабуть, думали, що я в золотих сережках, бо в жінок з мого села, яких грабували, їх знімали так, що аж вуха пороздирали.

Перерили всю хату. І з шафи, і з буфета повивертали все, що там було. Портрети на стінах зіпсували, матраци порізали. Постільне, новесеньке відро з електричними лампочками, пральний порошок, які накупила ще при Радянському Союзі, забрали. Срамення, навіть ножиці, що отут на припічку лежали, взяли. Вже котрий день не можу дійти до тями. А ще рука, яку викручували, дуже болить – від болю аж гаряча. Гіпс оце зняла, бо мені ж треба поскладати все на місця.

– Бідну тьотю Надю і за шию давили. Да так давили, що аж щока, он погляньте, напухла, – говорить Надія Яківна.

– За шию давили, а рота затуляли, щоб не кричала. І одне кажуть: “Давай гроші!” – “Та нема їх у мене!” – відказую їм. “Як не даси грошей, то ми тебе задавимо і спалимо”, – стоять на своєму. Тоді замотали мене з головою у ватяне одіяло і кажуть: “Дай нам 500 гривень, і ми підемо”. Ой Боже, дала я їм ті гроші, а вони знову за своє: “Давай іще, бо це мало”. “Дак у мене ж більше немає”, – плачу до них. Отут під подушкою лежав гаман, а в ньому до сотні гривень ще й мєлоч, так і їх забрали. Ой лишенько, за горло душать, пальці викручують і одно балакають: “Як не даси грошей, то відрубаємо пальці, будеш калікою”. Боженько, мучили мене, як хотіли. Підпалили кульок з новенькою одежею, що стояв на печі, піднесли його до моєї ноги і правлять: “Давай гроші! Ми знаємо, що у тебе є 12 тисяч” – “Та у мене зроду таких грошей не було. У небоги була свайба, то туди віддала”, – відказую їм. А вже як терпіти не стало сил, то дістала всі гривні, що берегла на смерть, і віддала їх нелюдам. Більше п’яти тисяч гривень забрали. Де які були копієчки і ті забрали. Навіть на хліб не лишили.

Вони нишпорили скрізь, де тільки можна. Світло не вмикали, підсвічували ліхтариками, схожими на прожектори. З хати пішли з награбованим вже через двері. Виходячи, наказали сидіти мені в хаті до ранку. “Як вийдеш раніше, то вб’ємо, а як заявиш у міліції, то спалимо”, – отаке сказали. Боженько, протрусилася я до ранку і на волосинку очей не зімкнула. Перелякалася навіки. Надвір вийшла на світанку і відразу побігла до сусідки. Хто за мене заявив в міліцію, й досі не знаю. Багато міліціонерів приїжджало, і дільничний один раз приходив. Ні, із сільської ради у мене ніхто не був. Наді ж я ще дякую й за те, що з покаліченою рукою відправила до лікарні. Сама б я не поїхала.

 – Так сталося, що тітка Галька заміж не ходила, то й дітей не має. Все життя пропрацювала на фермі, на полі. За гарну роботу була нагороджена орденами “Трудової Слави” і “Знак Пошани”. І оце треба такому горю статися, щоб на схилі років боятися жити в своїй хаті, – зазначила Надія Оселедько.

– Я оце як зімкну хоч на хвилинку очі, то чоловіки у масках ніби переді мною стоять, – втираючи сльози, зізналася Ганна Кремешна.

* * *

Від коментарю щодо цієї події дільничний Єрківець Олександр Захарченко утримався. Сільський голова Єрківець Катерина Кондратенко, коли готувалася ця публікація до друку (26 листопада), сказала телефоном, що провідати постраждалу односельчанку Ганну Кремешну вона збирається увечері того дня.

Источник