22 січня, жительку Переяслава-Хмельницького (Київська область) 76-річну О.К., яка проживає у приватному будинку з 52-річним сином, що має другу групу інвалідності загального захворювання, ошукали шахраї. Скориставшись складною ситуацією в житті пенсіонерки, злодійки  видурили в неї 400 доларів та близько 20 тисяч гривень. 

– Я вийшла купити супові набори для курячого бульйону, – пригадує події того дня О.К. – Ну що я ще куплю? Мені ж гроші треба економити. Сину уколи потрібно робити. У нього обширний псоріаз, там страшне, окрім усього після інсульту погано говорить. Та я і сама хвора. Вернулася, бачу, в дворі сліди. Син каже, що приходили дві жінки, одна товста, інша худа, представилися землемірами. Сказали, пізніше зайдуть. Не встигла роздягнутися, дивлюся у вікно, – йдуть. Я вже зрозуміла, що це вони. Вирішила, вийду і скажу їм, що немає чого зимою ходити під хатами, і чого раптом їм припекло міряти землю?

А почула від них уже іншу історію. «Чи немає у вас якихось старожитностей, давніх книжок?» –  питають. «Нічого немає, є якісь книжки, але не старовинні», – відповіла. Потім кажу: «А якби знайшла такі книжки, то куди вам принести?» – «Ми буваємо тут рідко, ми з Києва. Якщо щось знайдете, то несіть у церкву». Мали на увазі ту, що біля музею кобзарства.

Бабуся намагається пригадати, як виглядали непрохані гості.

– Одна з жінок молодша, може, років сорока, висока, одягнена у темне, кругла шапка на ній, чи вона в’язана, не роздивилася. Інша старшого віку, в куртці синього, ніби вицвівшого, кольору, повна, волосся сиво-біле.

Вони, видно, гарні психологи. Подивилися на мене й зрозуміли, що маю проблеми. Старша каже: «Ой, яка у вас тут погана енергетика! Неможливо знаходитися. Як ви тут живете? У цій хаті покійники були». А ми у 2006 році переїхали у Переяслав зі Львова. Нас піддурили. Могли б продати у Львові свою трикімнатну квартиру, яку з чоловіком заробили, купити меншу, щоб легше її утримувати. А переїхали сюди, в стару хату, без зручностей. Тут усе було розвалено. Чоловік як зрозумів це, захворів, тільки 1,5 року тут прожив.

Жінки розказали про моє життя так, як воно є. Я їм і повірила. «Вам пороблено на смерть. Шукайте людину, яка відробить», – порадила мені старша. Ну а де ж я буду шукати таку людину, я нікого тут не знаю?  А вони, видно, на це й розраховували. Друга мені каже: «Просіть її, ой, як вона добре відробляє». Питаю, скільки ж заплатити. А та мені: «Ви не вздумайте платити, вона грошей не бере за знятіє порчі».

Вона й молитви читала, і хрести малювала, і яйцями викачувала. Щось і пресвяту Богородицю, і Варвару згадувала. А далі я ніби й чую, але не розумію, що вона там балакає, що то за молитви такі. Потім каже: «Якщо я цей нечистий дух вигоню, то яйце почорніє».  Розбила яйце в тряпку, молитви читала. Відкриває, а там коло яйця щось чорне лежить, ніби на мишу схоже. Як закричить: «Бачите, ой, скоріше закривайте, а то вискочить». Загадала робити і те, і те. Так задурили голову, так налякали, що я скільки по телевізору бачила обдурених бабів, скільки читала і чула, а все одно повірила.

Тоді й до грошей дійшло. Каде: «У вас уже був покійник. І оті люди, які вам наводили порчу, до цих пір це роблять. Бачите, на вас починає діяти прокляття. Якщо у вас є гроші, які ви бережете на смерть, їх треба освятити». За її словами, завдяки цій молитві прокляття перейде на тих людей, які нам на смерть поробили.

У мене були гроші. Як переїхали сюди, дещо побудували, потім на поховання чоловіка гроші пішли. Залишилося 400 доларів, то, думаю, будуть мені на похорони. А потім ми пенсії з сином отримуємо, економимо. Я йому кажу: «Оце, синочок, як помру, то ці гроші будуть, щоб гроб купили і то-сьо. А в іншому конверті твої будуть гроші». Я в його конверт поклала 15 тисяч гривень, а у свій уже й не пам’ятаю, чи п’ять, чи десять. Усе забрали. Ще тут у коробочці були гроші на кожен день. То вона мені каже: «Якщо у вас є, то давайте, це ж проти дитини вашої поробили». Ну як же я відмовлю, коли це стосується моєї дитини.

Ото вона ті гроші освятила й сказала покласти синові під подушку, нехай на них спить. Тоді попросила у мене білі нитки. Давай я крутити якісь узелки. Поки я крутила, її напарниці в кімнаті не було. Вона то стоїть біля нас, то кудись піде. А тепер, каже, одягайтеся, проведете нас. Дорогою повторяла за нею «Отче наш». Сказали нікому не розказувати, нічого в борг не давати. І обіцяли в суботу повернутися. Загадали купити дві воскові свічки. Прийшла додому, глянула під подушку, немає грошей. Коли вони щезли ні син не бачив, ні я.

Я і плакати вже не можу. 19 червня минулого року хімію прийняла, операцію перенесла, одинадцять кілограмів скинула. Отут на обличчі все німе, погано говорити, – обмацує навколо лівого кутика рота, де залишився шрам. – Та за сина я більше переживаю. У 2006 році, коли він повертався з підробітків, його компанія перестріла, побили, вимагали гроші. У швидкості він інсульт получив. Зараз як мала дитина. Я не знаю, щоби я за нього ще віддала.

Источник